http://www.kommersant.ua/doc.html?DocID ... ueId=41413

В кругу даты
// Нина Матвиенко отпраздновала 60-летие
концерт вокал

В среду в Колонном зале имени Лысенко Национальной филармонии состоялся юбилейный концерт известной украинской певицы Нины Матвиенко, в котором приняли участие Национальный ансамбль солистов "Киевская камерата" и Государственная мужская хоровая капелла имени Ревуцкого. Народным сопрано в академической оправе два часа кряду восхищалась ЮЛИЯ Ъ-БЕНТЯ.

Организаторы мероприятия не скрывали, что юбилейный вечер Нины Матвиенко (10 октября ей исполнилось 60 лет) готовился впопыхах, чуть ли не за неделю. Благо, юбилей начали отмечать с самого начала года (круглой дате был посвящен рождественский концерт Государственной мужской хоровой капеллы имени Ревуцкого), а позже состоялся юбилейный концерт большого друга госпожи Матвиенко, композитора Олега Кивы (ему также исполнилось 60), где певица солировала в камерных кантатах в сопровождении Национального ансамбля солистов "Киевская камерата". Так что программа концерта была заранее предопределена: голосу Нины Матвиенко аккомпанировала "Киевская камерата" под управлением Валерия Матюхина (с ансамблем певица тесно сотрудничает с 1991 года), а капелла имени Ревуцкого появилась на сцене в финале, чтобы дважды пропеть вместе с залом "Многая лета".
Нину Матвиенко зал встречал и провожал стоя. Концерт вел "диджей Майдана" Евгений Нищук, произнесший в адрес певицы много теплых слов. Однако, когда доходило до объявления номеров, он оказывался слегка не в теме. "Мелодия" Мирослава Скорика в его интерпретации стала "Украинской мелодией", сидевшая в третьем ряду партера композитор Леся Дычко – Олесей, а хит Нины Матвиенко "Дики гуси" Игоря Поклада остался без автора.
Естественно, не обошлось без долгих поздравлений и очередей с цветами чуть ли не после каждого выхода юбилярши на сцену (Нина Матвиенко при этом просила: "Дайте напеться!"). Советник президента Николай Жулинский зачитал поздравление главы государства и вручил госпоже Матвиенко подарок от Виктора Ющенко – роскошные коралловые бусы (кораллы упоминаются в одном из куплетов песни "Дики гуси"). А на похвалу "одна только ваша нота – и все на Украине знают, что поет Нина Матвиенко" она в доказательство тут же тихонько взяла "ой...". Затем госпожа Матвиенко приняла нагрудный знак Минкульта из рук министра Юрия Богуцкого, который, будто извиняясь за несоответствие награды масштабу личности, заметил: "Цветом он напоминает орден Ярослава Мудрого".
Впрочем, было заметно, что на протяжении всего вечера, остроумно отвечая на поздравления, Нина Матвиенко очень волновалась (под конец она призналась, что не спала перед концертом всю ночь). Но волнения эти были совершенно напрасны: даже в том возрасте, когда вокалисты выходят на сцену крайне редко, ее голос не потерял ни капли силы, тембровой красоты и интонационного равновесия. Единственное, с чем певице приходилось мириться,– так это с время от времени завывавшим микрофоном. Когда же усилители подпортили окончание "Колыбельной" Евгения Станковича, она еще раз акапельно пропела ее последнюю, ключевую фразу "вид щирого серденька" и переключила внимание слушателей, пригласив их пройти к столам, накрытым прямо в холле филармонии.

добавлено спустя 32 минуты:

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3161/a ... 29666.html

Ювілей на два голоси
Ніна Матвієнко привітала себе разом із дочкою


У середу народна артистка України Ніна Матвієнко проміняла родинне застілля з приводу власного 60-річчя на сольний концерт у Національній філармонії. Найбільшою несподіванкою вечора стала дочка ювілярки Антоніна Снідко-Матвієнко — із таким самим багатим та сильним голосом, як і у головної героїні свята.


Хоча офіційна частина концерту зовні мала вигляд цілком традиційний, обидва урядовці, котрим випало вітати ювілярку на філармонійній сцені — радник глави держави Микола Жулинський та міністр культури Юрій Богуцький,— одразу зорієнтувалися: з ким з ким, а з Ніною Матвієнко по-офіційному не вийде. Перший невимушеним, майже домашнім тоном зачитав привітання Віктора Ющенка, а тоді так само по-домашньому подарував артистці намисто з червоних коралів. А другий узагалі звертався до неї, мов до близької родички — “рідненька”.

Атмосфера концерту справді більше надувала родинне свято. В усьому — в програмі з народних пісень у оркестрових обробках сучасних українських композиторів, у чималій кількості охочих прорватися до іменинниці з букетом квітів, у гостинному милому хвилюванні ювілярки про фуршет на чотири сотні гостей — проглядали ознаки святкового збіговиська родичів.

Проте головним персонажем дійства була все ж таки не сама Ніна Матвієнко, а радше її голос. Спершу про його унікальність та феноменальність багато говорили. Потім цей дивний голос зазвучав у запису: співачка читала фрагменти власних мемуарів та щоденникові нотатки. Зрештою ці прозові тексти вона теж радше проспівала — інтонацією, динамікою, емоційними акцентами.

Яким різним може бути голос великої Матвієнко — цьому слухачі не переставали дивуватися від тієї самої миті, коли співачка нарешті вийшла на сцену вже без букетів та подарунків. Цей голос заколисував солодом та ніжністю у “Колисковій” (обробка Євгена Станковича), налаштовував на християнське смирення в “Молитві” Ірини Кириліної, відтворював автентичну народну манеру в ритуальному “Сьогодні Івана” (обробка Ганни Гаврилець), а часом ще й кликав до танцю, як у пісні “Ой пішла б я на музики” (обробка Левка Колодуба).

Проте найбільш непередбачуваним моментом справді родинного вечора стала поява на сцені доньки ювілярки. Голос Антоніни Снідко-Матвієнко — мов дві краплі води нагадує материнський (у Ніни Матвієнко він хіба що ледь м’якший темброво). Цікаво, що звучав доньчин спів так само природно і гарно, аж ніяк не будучи ні наслідуванням, ні імітацією. Як таке можливо, знають, либонь, лише генетики. Слухачам же здалося, що замість сімейного дуету пісню “Ой летіли дикі гуси” проспівала одна людина, щоправда, на два горла.

добавлено спустя 59 секунд:

http://news.24.ua/news/culture/16132/

Нина Матвиенко концертом в Национальной филармонии отметила свой юбилей
(0)
12 Октября 09:15 | автор: Роман Юсипей, «24»
Теги: музыка, эстрада


Поздравительные речи были теплыми и краткими. Председатель президентского совета по вопросам культуры и духовности, академик Николай Жулинский нарек Нину Матвиенко национальным голосом Украины, который немудрено узнать с первой же ноты. И очень долго, как в сказке, разворачивал подарок от Виктора Ющенко. Из торбы вынул пакет, из пакета шкатулку. К счастью, в результате вскрытия там нашлась не иголка, а красное коралловое ожерелье. Не остался в долгу и министр культуры Юрий Богуцкий, в такой исключительный момент перешедший с официальных славословий на гимн женской красоте Нины Митрофановны и вручивший ей почетную грамоту от Кабинета министров.

Остальные дарили все больше иконы и цветы. Последних было так много, что к середине вечера юбилярша стала отчаянно просить не тратить понапрасну ее время и хотя бы в канун 60-летия дать вдоволь напеться. А на особенно трепетные поздравления знакомого коллекционера певица пригрозила скоро стать видным экспонатом его музея этнографических ценностей.

Сказать по правде, Нина Матвиенко действительно заслуживает права быть еще при жизни занесенной в пантеон самых оригинальных и трудолюбивых украинцев. Пожалуй, как и дирижер Валерий Матюхин – русский от рождения человек, до седых волос со своей «Киевской камератой» популяризирующий украинскую музыку. И вместе с Матвиенко творящий чудо, без которого мир вряд ли бы узнал тревожные, беззащитно лиричные, часто наперекор поэтическим текстам индивидуальные кантаты Олега Кивы. Прозрачный звуковой занавес, окутывающий народную основу «Колыбельной» Евгения Станковича. Насыщенную земным материнским полнокровием «Молитву» Ирины Кириллиной. Зачаровывающую песню «Засвечу свечу» в обработке Анны Гаврилец.

Большинство исполнявшихся на концерте произведений предваряли аудиофрагменты поэтических размышлений Матвиенко. Эти эпиграфы, право, стоили того, чтобы повнимательнее в них вслушаться. Там было исповедальное «я должна отзвенеть за всех, кто уже оставил меня. Когда пою, ощущаю прикосновение к чему-то живому. Вижу цвет, чувствую запах – как будто из ручья повеяло». Сокровенное «от сердечка – все самое болючее и дорогое. Всюду, куда ни бегу, оно бежит впереди меня». И совсем уж печальное: «Оглох мой народ при полной силе слуха. Тех, кто слышит, сегодня мало. Мне кажется, что все люди живут в плену недоверия».
Им, этим людям, нужен голос Нины Матвиенко. Истинный и непреложный, как мелодии, которые она поет. Ее секрет и счастье – в полной отождествленности с музыкальным текстом, растворении в нем. И до сих пор присущая ей полнота смиренного желания достояться у порога обители песни, быть впущенной туда, обласканной и возвращенной на землю в утешение нам, грешным.

Справка «24»

Нина Матвиенко родилась 10 октября 1947 г. в с. Неделище Житомирской обл.
С 1968 г. – солистка Украинского народного хора им. Веревки. В 1975-м окончила Киевский университет. В репертуаре – народные песни ХVІІ–ХVІІІ веков, сочинения украинских композиторов: Евгения Станковича, Олега Кивы, Мирослава Скорика, Ирины Кириллиной, Анны Гаврилец. Играла в театральных, теле- и киноспектаклях, ведет радиопередачи. В последнее время выступает в составе вокального акапельного трио «Золотые ключи» вместе с Марией Мыколайчук и Валентиной Ковальской. Народная артистка Украины (1985), лауреат Шевченковской премии (1988), кавалер ордена княгини Ольги III степени (1997), Герой Украины (2006)

два замечания-Мелодия Скорика действительно имеет второй вариант названия-Украинская мелодия
2.в пьесе Колодуба "Ой пишла б на музики"никто не поет,это сугубо инструментальная пьеса

приймається)

http://gpu.ua/index.php?&id=205764&rid=11

Син Ніни Матвієнко пішов у ченці
Батько співачки мав 17 дітей
31.01.2008 17:37

”Скажете, що ви мій гример, і на службовому вході вас пропустять”, — запрошує на свій концерт у столичній філармонії Ніна Матвієнко, 60 років.

Охоронець, не сумніваючись, показує дорогу до гримерки співачки.

— Я часто так людей запрошую. Якось юнак представився моїм чоловіком, Петром Гончаром. Звідки охорона знає: молода я чи стара? — усміхається артистка. — А потім прийшов справжній чоловік. Охоронці дивуються: ”Щойно уже один пройшов”, — дзвінко сміється Ніна Митрофанівна.

Розмовляємо в світлиці музею Івана Гончара, директором якого є його син — художник Петро Гончар, 58 років. Матвієнко знімає довгу дублянку і залишається у жовтому жакеті та брюках. Вона не нафарбована.

Розповідає, що виховувалася в інтернаті.

— Нас було 11 дітей у родині, — сідає на дерев’яну лавку. — Досі тільки одного брата немає, а то всі живі-здорові. Я народилася п’ятою, була дуже дрібна. Але в школі почала займатися легкою атлетикою, акробатикою. Мабуть, порвала собі руки, бо болять. Мама була прогресивною жінкою, закінчила курси виховательок. Сапала по три гектари і нас із собою тягала. Вона знала, що в колгоспі нам нічого не світить... Сюди, Оксаночко, — показує, куди заслати серветки, продавчині Оксані Тимошик, 39 років. Та приносить трав’яний чай у прозорому заварнику.

— Багатодітним важко було, — продовжує Ніна Митрофанівна. — Доношували одне після одного чоботи, одежу. Я з сестрою попросилися в інтернат. Там було ще двоє наших братів. Не жалкую ні за одним днем, проведеним там — дуже гарні вихователі були.

Каже, її матір гарно співала. Наприкінці 1970-х Матвієнко записала диск із материними піснями.

— Мама могла в три, чотири голоси співати. Коли її записували, так хвилювалася, що в неї цокотіли зуби... У тебе ніякого печива немає? Я тобі цукерочок принесу потім, — звертається до жінки Ніна Митрофанівна. Та приносить печиво, цукерки і мед.

— Коли я була десятикласницею, вихователька почула по радіо хор Вірьовки. Дізналася, що при ньому є студія. Я поїхала, перевірила. Сподобалося. Але пішла на завод ”Хіммаш” копіювальницею, потім — помічницею кранівниці, — веде далі Матвієнко.

Запитую, як познайомилася з чоловіком.

— У мене було перед цим не одне кохання, — усміхається, показуючи рівні зуби. — Вперше закохалася, коли ще в школу не ходила, у двоюрідного брата. Плакала, страждала, що він мене не помічає. Другий був із нашого району — Валентин. Він сказав, що — єврей, тому не може зі мною зустрічатися. Я тоді не знала: що таке єврей, а що українець, — намащує мед на печиво.

— Але найбільших моїх втрат дві, — продовжує співачка. — Хлопець із мого села Степан, а другий — учитель Іван. Це в інтернаті було, у дев’ятому класі. Я чергувала — замітала подвір’я. Іван приїхав у відпустку з армії. Ішов повз мене — і я, стоячи з віником, дивилася на його ходу, рухи. Мені сказали: ”Це вчитель, він учив твого брата”. Невдовзі ми зустрілися на вулиці, поговорили. Потім я отримую листа з військової частини: ”Здравствуй, птичка певчая”. Мене кинуло в жар: не дай Бог, хтось у школі дізнається.

— З армії він повернувся змужнілий, гарний. На зустріч прийшов напідпитку і з дівчатами. Я тут же його покинула. Мені здавалось, що серце моє, як у тієї пташечки, розірветься, — сміється Ніна Митрофанівна. — Я помирилася зі Степаном. Потім переїхала в Київ і дізналася, що він женився на іншій. Не хотів мати з артисткою справи — вважав, що я пнуся весь час не туди. Він мені снився, а Іван — ні. Життя Івана трагічно скінчилося: згорів, випивши, — поклав біля себе сигарету.

Ніна Матвієнко розповідає про чоловіка.

— Петро Гончар почув мене на концерті 1986-го в Києві. Записав мій спів, поставив сестрі й сказав: ”Це буде моя жінка”. Навесні нас познайомив Лесь Харченко із квартету ”Явір”. Я дуже рада, що Бог звів мене з Петром, він перший розповів мені про Україну. Я до цього постійно дивувалася: чому все руське: і князі, і соловей-разбойник, і Ілля Муромець. А виявляється, чернігівське. Мені всі казали: ”Ніно, закрий рота, нічого не питай. КГБ як почує...” Петро розгадав мої внутрішні помисли. Ми три роки зустрічалися. Доки не побралися, ніяких стосунків не мали.

26-річна донька Ніни Матвієнко та Петра Гончара — Антоніна теж співачка.

— Як школу закінчила, одразу вийшла заміж, — розповідає про доньку. — Дитину народила в сімнадцять з половиною років. Уляні нині 9. Я така щаслива ходила. Казала: ”Людоньки, я обабіла”, — заливисто сміється. — Онука зі мною спить. У мене широке ліжко, а на вузеньке ми поклали Петра Івановича. Дочка зараз із зятем капітальний ремонт у себе роблять. То дитину мені віддали, бо там багато пилюки. Уля мені каже: ”Ніна” і ”ти”. Просила називати мене бабусею, а вона: ”Яка ж ти баба? Баба — старенька, а ти — молода”.

Подружжя має двох синів: 35-річного Івана та 34-річного Андрія. Торік старший пішов у ченці.

— Іван у монастирі живе, спокутує гріхи моїх предків, — каже втомлено співачка. Зауважує, що й сама спокутує батьківські гріхи.

— Мама дорікала татові, коли вип’є чи по жінках піде. А я докоряла їй, що його чіпає. У нас же в селі шестеро дітей, крім наших. У батька троє законних. Вернувся з війни, дружина зайнята — оженився на другій, знову пішов воювати. А цій жінці сказали, що він загинув. Батько повернувся, а вона з другим чоловіком, і син є. То він до мами пристав, і 11 наших є. А ще, кажуть, троє по селу. Для нас це було неважливо, ми й досі з батьковими дітьми дружимо, — каже Матвієнко.

— Але мама батькові не простила. Вона такі вірші батькові перед смертю написала. Приїхала в Київ, бо знала, що в неї рак і залишилося мало жити. А ми попросили тата, щоб не сидів у хаті сам, а пішов до другої дружини, у якої чоловік давно помер, і вона старенька. ”Ідіть до Насті, вона вас догляне, борщу наварить”. Мама як дізналася: ”Я ще не вмерла, а він пішов до іншої”. Так із цим болем і пішла з життя.

Ніна Матвієнко розповідає, що живе неподалік — у хаті, що колись належала її свекрові, скульптору Іванові Гончару.

— Уже шостий рік доводимо її до пуття, а вона все тріщить і тріщить. Зробили третій ремонт, укріпили фундамент, але вона на плавунах.

Каже, сьогодні їздила в метро, і її не впізнавали.

— Коли понура і втомлена — не впізнають. А коли очі світяться, кричать на весь тролейбус: ”Так це ж Ніна Матвієнко”. О, це вже мені треба сидіти чинно, як Ніна, — сміється співачка.


1947, 10 жовтня — Ніна Матвієнко народилася в с. Неділище Ємільчинського р-ну на Житомирщині
1966–1991 — солістка народного академічного хору ім. Вірьовки
1968 — познайомилася з художником Петром Гончаром, за три роки побралися
1973 — народився син Іван; через рік — Андрій; за 7 років — Антоніна
1991 — втратила маму
1999 — донька народила онуку Уляну
Народна артистка, Герой України, лауреат Шевченківської премії

Наталія ПАВЛЕНКО