Вітаю! Мене не можна назвати постійним учасником Classicalforum.ru, але в зв'язку із ситуацією на тому форумі і власним бажанням все-таки спілкуватися із іншими, мабуть, досвідченішими, шанувальниками опери, я вирішив перейти на український форум. І роблю це з приємністю!
Щодо "Боярині", мої враження різні. Здається, жодної пристойної рецензії не з'явилося. Юсипей міг би написати глибше і цікавіше, але, на жаль, формат його газети змушує вульгаризувати.
Щоб не писати те саме іншими словами, процитую свій пост із російського форуму:
"Перш за все, скажу, що було мало людей. Фактично театр був напівпорожній - третій ярус зовсім безлюдний, партер ще сяк-так заповнений (запрошеннями, я так розумію). Публіка була досить специфічна (прийшли не стільки на оперу, скільки на Лесю Українку), сприймали і без холоду, і без ентузіазму.
Щодо власне опери, то є одна велика проблема, з якої випливають усі інші. Ця проблема - лібрето. По-перше, багато зайвого, нецікавого з погляду драматургії. Безперечно, тут велика провина лібретиста (завліта опери Туркевича, але й провина композитора теж - він, певне, мало працював із лібретистом), який неправильно розставив акценти і залишив речі, які в опері можуть бути лише баластом, не маючи стосунку ані до сюжетного руху, ані до розвитку характерів. Наприклад, політична дискусія середини 70-х років у другій картині першої дії посідає половину всієї картини (10 - 15 хвилин). Як на мене, її без жодної шкоди для опери можна було б скоротити в кілька разів. Багато чого лібретист дописав просто "від себе" (всю першу картину, наприклад). На жаль, у цих місцях невисока якість вірша (багатослівність, допоміжні слова у наголошених позиціях, розхитана метрика).
Є ще й проблема опору матеріалу, пов'язана з тим-таки лібрето. Оригінальна драматична поема (http://www.ukrcenter.com/library/read.a ... 1#text_top) написана п'ятистопним ямбом із допоміжною усіченою шостою стопою, переважно із жіночими клаузулами. Тобто довжина рядка велика, до того ж самі рядки досить одноманітні ритмічно. Як драматична поема, текст писався для читання, а не для театру. Вихідний матеріал, який увійшов в оперу, ніяк не опрацьовано, тому і вокальні партії вийшли дуже одноманітними. Фактично, вся опера - це один довжелезний речитатив. Є лише кілька місць, які якось вибиваються із загальної монотонності. Може, це реверанс у бік експресіонізму чи мінімалізму, але у вокальних партіях було дуже мало місць, від яких я б одержав задоволення.
Натомість оркестрове письмо мені сподобалося, особливо симфонічні фрагменти (увертюра, інтермецо в другій дії) - досить тонке, з численними нюансами. Чудове оркестрування. Матеріал викладається за принципом безкінечної мелодії, без цезур і каденцій. Вдало застосовані динамічні відтінки (головна заслуга тут, безперечно, пана Гамкала).
Щодо виконання, то сподобалися Востряков (Єпископ), Ващенко (Гетьман). Партія Степана непогано, як на мене, підійшла до тембру Фіцича. Решта були нормальні, не запам'яталися або не сподобалися. Звичайне концертне виконання: хор у кілька рядів, виконавці у вечірніх сукнях і смокінгах. На кульмінаційних моментах беруться за руки і обіймаються
В підсумку, враження таке: друга дія краща, більш інтимно-психологічна, перша - з претензією на епічну "народну драму" в дусі Мусоргського, невиправдано розтягнута, без справжньої широти. Сама опера має обличчя, безумовно цікавіша ніж "Ярослав Мудрий", але до "Мойсея" не дотягує."

Ще раз підкреслю, що оркестрові фігурації, на тлі яких мені хотілося почути розробку якихось складніших тем, були переважно цікавіші за власне вокальні партії. Багато послідовностей я сприйняв як незвичні; мені здалося, що композитор якраз намагався погратися дисонансами, але, звісно, в межах тональної системи. З цікавих моментів - веснянки, аріозо Оксани з другої картини (зізнання в коханні). Дуже добра вся остання картина. Увертюра та інтермецо - чудові. Я згоден, що є відштовхування від російської опери, від "Бориса Годунова" до "Чарівниці", "Царевої нареченої". "Бояриня" звучала як продовження десь цих традицій.
І все-таки найслабше місце - лібрето. На мою думку, переробляючи літературний текст під оперу, треба викидати, а не додавати, а те, що зостається, пристосовувати до вимог сцени і співу. Через ігнорування цього і кінцевий продукт вийшов сирішим і гіршим, ніж міг би бути (в ідеалі - напружено-драматична одноактівка на кшталт "Електри").

Пане Mechetsky, дякую за розгорнутий пост. хочу ще додати, що ставити оперу лише для одного показу - це вже просто абсурд. Була надія, що ще раз покажуть 1 травня (так в анонсі Вечірнього Києва), але на сайті Опери 1 травня - Лебедине. можливо, хтось більше знає?...

А вульгаризувати - то не так погано, як усім чомусь здається. Газета ж приймає не потік свідомості автора, а вже певну свідомо організовану оціночну картину. Інша справа, що і в 24, і ГПУ вийшли не рецензії, а щось інше - але саме через ставлення рецензентів до рівня, рангу, цінності події...

І ще. цього разу мені здалося, що театр не просто чекає, а сподівається на негативні відгуки, щоб з чистою совістю показати виставу один раз і зняти з репертуару - чи відкласти до примарної сценічної версії, яка хтозна коли буде.

Якос все воно дивно виходить.

Уважаемый Mechetsky!

Приветствую Вас на украинском форуме! И поздравляю с праздниками!

Спасибо за Ваш отзыв о Боярыне.

Вообще-то, о постановке Боярыни в НОУ говорили минимум года 4 (можно найти статьи Зеркало Недели или День), поэтому мне тем более странно, что в итоге получилась концертная постановка, да и та, по сути, довольно сырая.

Дякую! Вітаю й Вас!
Про виставу 1 числа нічого не чув. Звісно, хотілось би, щоб "Бояриню" показували більш-менш регулярно. Ну що ж, очевидно навіть Туркевичу не дали досить грошей, щоб зробити повноцінну постановку. Але могли б трохи й зекономити на вже зовсім офіціозному "Ярославі".

уточнювала, вдруге Бояриня буде лише у червні - якщо буде

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3295/a ... 02917.html

Майдан в опері
На столичну сцену випустили “Бояриню” Віталія Кирейка

У Національній опері в концертному виконанні випустили прем'єру опери "Бояриня" одного з найстарших українських класиків Віталія Кирейка. Чи дочекається найближчим часом ця партитура повноцінної постановки і чи увійде до постійного репертуару театру, наразі невідомо.


Віталій Кирейко належить до тих художників, чия творчість — не дзеркало, а, швидше, пам’ять культури. Живий свідок ХХ сторіччя, він про цей період у своїй музиці більше мовчить. Немає в нього реверансів у бік радикального аванґарду, котрим у 1960—1970-х захоплювалися його колеги; не відгукується композитор й на сучасні модерні віяння в мистецтві. Кирейко — чи не єдиний серед сучасних музичних класиків, хто залишився вірним класико-романтичним традиціям. З легкої руки письменника та психолога Олексія Губка за Кирейком закріпився образ “останнього романтика українського мелосу”.


Він — автор п’яти опер, чотирьох балетів, десяти симфоній, понад сотні романсів. А втім, на українських сценах свого часу звучали лише опера “Лісова пісня” за п’єсою Лесі Українки (твір поставили у Львові 1958 року та пізніше в Оперній студії київської консерваторії) і балет “Тіні забутих предків” за Коцюбинським (в репертуарі Національної опери він чомусь затримався ненадовго). Мабуть, річ не так в ідеології вітчизняних музичних театрів та концертних залів, як у самій музиці. Адже вона не провокаційна у традиційному значенні слова. І загалом слабо резонує із сучасністю.
“Бояриня”, драматична поема Лесі Українки, що стала літературним першоджерелом однойменної опери Кирейка,— тут радше виняток із правила. Певно, тому саме ця, а не якась інша опера Кирейка потрапила до афіш головного музичного театру столиці. Хоча чекати свого дебюту їй довелося майже чотири роки (оперу закінчено 2004-го, і вже відтоді йшлося про її київську прем’єру).


Дія відбувається наприкінці ХVІІ століття, після смерті Богдана Хмельницького. Українці переживають тяжкі часи в боротьбі за незалежність. За чоловіком, котрий дав обітницю служити російському цареві, їде до Москви горда українка Оксана. Чужина для неї стає неволею, тогочасні російські звичаї, що не дають права голосу жінці,— неприйнятними, постійне приниження чоловіка, котрого тут називають холопом, його неспроможність захистити себе і її — нестерпними. Караючись власним відступництвом од рідного народу, відчуваючи провину “омивання рук”, Оксана помирає.


Такий сюжет може мати кілька проекцій у сьогодення. Насамперед він торкається проблеми еміґрантства. Крім того, викликає й певні алюзії з позиціями модного нині фемінізму. Нарешті, нагадує про затерте від частого вжитку питання національної ідеї, що, більшою чи меншою мірою, залежно від певного періоду, завжди було, є і буде актуальним.
Є в опері на відміну від поеми Лесі Українки ще один компроміс із сучасністю — історичний конфлікт між двома народами, зокрема ситуація двомовного середовища. Саме тому твір починається своєрідним змалюванням епохи, часу (автор лібрето — Василь Туркевич). Це розгорнута сцена з хором, на тлі співу якого точаться суперечки між амбітними українцями та зухвалими московськими боярами. Останні, звісно, кидають свої репліки російською.

Виразно, але дещо наївно мовну ситуацію прокоментував своєю музикою композитор: інтонації гетьмана та українців — наспівні та врівноважені (здебільшого у струнних), тоді як бояри впізнаються за різким здавленим тембром труби. Крім того, московська тема в оркестрі скидається на мотив із гімну “Солнцу красному слава...”, але замість славильного пафосу в ній чується певний гротеск та іронія. Принаймні, це єдине, що як певний смисловий центр опери дала відчути концертна версія (завдяки насамперед симфонічному оркестрові під керівництвом Івана Гамкала та хору, з котрим працював хормейстер Богдан Пліш).


А втім, слухачів, що зібралися на прем’єру, весь вечір не полишало відчуття, що опера насправді не про те. Приміром, коли звучить перший любовний дует головних героїв, Оксани (Ірина Даць) та Степана (Степан Фіцич) на тлі милих веснянок хору за кулісами, і особливо під час останнього монологу головної героїні, де артистка дуже добре дає зрозуміти трагедію своєї Оксани, жінки, що розривається і зрештою гине від одвічного конфлікту між почуттям та обов’язком. Щоправда, режисер Микола Гамкало цієї трагедії у партитурі опери чомусь не помітив.


“Бояриня” Віталія Кирейка могла б бути єдиною не прямолінійно історичною, а насамперед психологічною національною оперою серед тих, які нині входять до репертуару театру. Цілком імовірно, що від таких драматургійних акцентів у майбутній інтерпретації твору його автори тільки б виграли. Наразі ж залишається одне: побажати їм і нам з вами дочекатися повноцінної постановки “Боярині” у Національній опері.
Олеся НАЙДЮК “Хрещатик”. Фото Володимира СТРУМКОВСЬКОГО

Почему так всегда, работают, хотят что-то сделать, делают - а в результате недоделывают.... я не думаю, что по сравнению "с мировой революцией" уже так много денег нужно было, чтоб провести полномасштабную постановку оперы. Не каждый же день у нас живые композиторы оперы пишут, а ставят то еще реже... Тем более ,такого уровня композитор, как Кирейко (в свете его творчества) достоен того, что бы его замысел был воплощён полностью....

К сожалению ,я на постановку не попала - была в Одессе на фестивале. Но надеюсь еще услышать - иначе совсем разочаруюсь в нашей стране и культуре ((((

11 червня в опері другий раз піде Бояриня. Дуже хочеться побувати там, бо Лесю Українку прочитала - і тепер вже точно зрозуміло, що драма зовсім не про політику, а про жіночий погляд на стосунки чоловіка і жінки, компроміси, повагу і всяке таке вічне...

перенесли виставу на 17 червня

Бука писал(а):перенесли виставу на 17 червня

Мабуть, крім Ващенка на Гетьмана нікого немає, а в нього ще Бал-Маскарад.

Зрительница писал(а):Спасибо!

Я очень рада, что у нас появился свой ресурс, потому как некоторые пассионарные личности на русских форумах не всегда адекватно воспринимают украинцев, и надоело уже тратить время на отбивание сентенций вроде "в Малороссии скоро будет гражданская война" и "нужны ли оперные переводы на поганый украинский новояз".

В общем, в гостях хорошо, а дома лучше!
Правда, смотрю, с оперным разделом у Вас тут пока не густо. Впрочем, это дело наживное.

Ура! Я так рада, что своих нашла. А то и правда у восточных соседей чувствуешь себя, как японский спортсмен Ябегуто Херовато.