http://www.umoloda.kiev.ua/number/928/164/33778/

Про Шевченківську премію на двох саксофонах
Композитор Володимир Рунчак — майже посол доброї волi

Українські композитори часто говорять про те, як важко їм виконати твори у своїй державі, не кажучи про закордон. А Володимир Рунчак, попри плідну творчу і диригентську діяльність, займається ще й соціально-освітньою роботою у справді великому масштабі, і, подорожуючи світом у своїх професійних справах, він фактично став послом доброї волі для своєї держави.

За останніх два роки композитор Володимир Рунчак виступав, пропагуючи музику українських композиторів, у Болгарії, Словенії, Таїланді, Азербайджані, а нещодавно і в Ізраїлі, де в найбільшому залі Єрусалиму Henry Crown Symphony Hall 30 квітня диригував концерт винятково з української музики, який, окрім того, ще й транслювався по Ізраїльському національному радіо на цілу країну. Твори Д. Бортнянського, М. Лисенка, М. Дремлюги, І. Тараненка, К. Цепколенко, Р. Гриньківа, В. Рунчака, Є.Станковича виконував Kaprizma Ensemble Jerusalem та всесвітньо відомі українські солісти: бандурист Роман Гриньків та баяніст Павло Фенюк. Наступного дня відбувся концерт у Тель-Авіві. Слухачі, огорнуті ностальгією за своєю першою батьківщиною, телефонували з усього Ізраїлю.

За місяць до цієї події, 27 березня, спілка болгарських композиторів влаштувала концерт із творів сучасних українських композиторів:

Є. Станковича, С. Пілютикова, К. Цепколенко та В. Рунчака в Софії. Виконавцями цього разу був Софійський ансамбль сучасної музики під керуванням Володимира Рунчака. А ще раніше, 7 лютого, диригент провів концерт у Баку з Державним камерним оркестром Азербайджану ім. Кара Караєва.

Минулий рiк був для 46-річного композитора коронним. У травні він одержав першу премію на міжнародному композиторському конкурсі в Таїланді за твір «Дуелі» — квадромузика № 3 для ансамблю саксофоністів. Це вже п'ята його міжнародна нагорода, яка, окрім вагомого грошового призу, ще й передбачала виконання на 14-му світовому конгресі саксофоністів у Любляні (Словенія), у липні 2006 р., прем'єри твору перед тисячною аудиторією професіоналів і в присутності самого композитора, ансамблeм саксофоністів з Таїланду. Автографам і фотографіям не було кінця, і вже з'явилися перші результати: саксофонні твори нашого митця виконують кращі саксофоністи світу. Наприклад, 12 травня цього року в Колонному залі Національної філармонії України виступав зірка саксофонного авангардного виконавства, тайський саксофоніст Лі С'єн, який з великим успіхом виконав твір В. Рунчака Homo Ludens I. Цей твір є також обов'язковим на багатьох міжнародних конкурсах.

Після тріумфу в Любляні у великому поспіху Рунчак помчався до Софії (Болгарія), щоб як диригент встигнути на студійний запис своєї Третьої камерної симфонії та твору «Гайшувір» сучасного болгарського композитора Мілена Панайотова з симфонічним оркестром Болгарського національного радіо.

На цьому успіхи Рунчака в 2006 роцi не закінчилися. Відома українська звукозаписуюча компанія «Atlantiс — Records» видала 10 компакт-дисків концертної серії «Нова музика в Україні», серцем і душею якої вже добрий десяток років є Володимир Рунчак. До цих дисків увійшли твори як самого композитора, так і відомих сучасних українських та зарубіжних авторів. Презентація цих компакт-дисків відбулася в Києві у вересні 2006 р., а впродовж цього концертного сезону — і в інших містах України. На українському ринку це — справжнє диво, серійний випуск аудіо-записів академічної музики, та ще й авангардної... Диски продаються на відкритому ринку... Браво фірмі Atlantic!

Щодо соціально-освітньої концертної серії «Нова музика в Україні», то Рунчак сам знаходить гроші на неї, дістає ноти з різних країн світу, дбає про рекламу концертів (а в більшості це — аншлаги) і врешті диригує як своїми власними творами, так і композиціями своїх колег. У сезоні 2006—2007 рр. відбулося 14 концертів цієї серії — у Києві, Львові, Луцьку, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську.

Але Рунчаку і цього виявилося замало. Він придумав ще одну концертну серію «Нова музика Z України». До неї увійшли як концерти минулих років у Лондоні, Мюнхені, так і цьогорічні — в Баку, Софії та Єрусалимі.

Що підтримує цю талановиту і дуже працьовиту людину в житті, так це його гумор, його витівки. Хто бував на концертах Рунчака, з приємністю очікує нових музичних жартів. Вони не тільки у квазітеатральному, смішному виконанні творів, а й у їхніх інтригуючих назвах. Наприклад, найновіший його твір називається: «Дайте Шевченківську премію всім, хто хоче її мати, або Що може бути гірше одного?» для двох саксофонів. Прем'єра відбулася в Малому залі Національної музичної академії України в березні, якраз напередодні всіма очікуваного вердикту Шевченківського комітету.
Ірена СТЕЦУРА

Да уж, Рунчак - это специфическое явление в современной музыке Украины.... Тем что специфическое - тем и интересное
Доеду до Киева - выложу музыку его

Олеся Найдюк написала у "Критику" про дискографічну антологію Нової музики в Україні Володимира Рунчака. Тож читайте, хто ще досі не читав)

http://krytyka.kiev.ua/articles/s.10_5_2007.html

Самоцінність і звуки
Нотатки на берегах антології

Концертна серія «Нова музика в Україні», Київ: Atlantic-records, 2006.

Нове мистецтво так глибоко пізнає власні суперечності, що зникає можливість їх згладжувати.
Теодор Адорно, «Філософія нової музики»

Нещодавно видана авдіоколекція сучасної академічної музики (10 компакт-дисків) вперше в Україні зібрала в такому форматі твори 27 зарубіжних (польських, німецьких, американських, російських, швейцарських) та українських композиторів: від одного з «батьків» світового аванґарду XX століття Антона Веберна до нашого сучасника, львів'янина Золтана Алмаші. Задум зреалізовано завдяки «Новій музиці в Україні» - проєктові, що є серією аванґардових концертів (керівник - композитор і дириґент Володимир Рунчак). Музика, яка прозвучала в рамках цього проєкту впродовж останніх дев'яти років, і стала наповненням CD-колекції.
Упорядники назвали збірку своєрідною антологією сучасної академічної музики. Та на запитання, в чому ж її своєрідність, вочевидь, знайшлася б не одна відповідь, про що свідчать принаймні неоднозначні реакції на колекцію. Одні поставилися до неї критично й навіть скептично, мовляв, добірка не вповні репрезентує парадигму сучасного мистецтва, зокрема не подає хоч трохи цілісної картини української музики (серед творів українців відсотків 70 становлять композиції Рунчака); інші, навпаки, - радо приймають видання, кажучи, що актуальности й потрібности колекції не відібрати; когось вона заінтриґувала, когось розчарувала, а для когось стала знахідкою (кажуть, один серед усіх колекційних дисків розкупили вже впродовж перших десяти днів продажу - чи випадково це той єдиний диск із записом музики Валентина Сильвестрова, одного з найвідоміших і найпопулярніших композиторів і у відносно широких мистецьких колах?).
Не беруся давати оцінку антології, та й не маю наміру писати рецензію в традиційному розумінні жанру. Мені йдеться найперше про актуалізацію того, що загалом говорить чи може сказати слухачеві про академічну музику та сучасне мистецтво ця колекція. А тому, якщо вже мова про форму висловлювання, хочу зробити деякі нотатки, що тут і тепер видаються важливими, - нотатки на берегах антології.
Зазначу: всі думки й асоціяції щодо цієї музики пов'язані суто зі слуховою її рецепцією (без зазнайомлення з нотним текстом). Втім, у більшості випадків саме так сприйняття музики і відбувається - на концертах та інших публічних заходах. А отже, цей «метод» слухання музики водночас розкриває і одну з проблем, актуальних саме для музичної критики.

Нова «…музика в Україні»

Найперше, що привертає увагу в будь-якій антології, - це прізвища авторів. Українських композиторів тут репрезентують Валентин Сильвестров, Валентин Бібік, Володимир Рунчак, Сергій Пілютиков, Олександр Щетинський, Сергій Зажитько, Вікторія Польова, Золтан Алмаші; зарубіжних - Антон Веберн, Маурисіо Каґель, Вітольд Лютославський, Юзеф Кофлєр, Войцех Кіляр, Казімєж Сєроцький, Павел Шиманський, Антон Руперт, Зиґмунт Краузе, Гайнц Голіґер, Йорґ Відман, Міхаель Рок, ¢рифітс Роуз, Андрєй Каспаров, Ельмір Мірзоєв, Урбан Медер, Елізабет ¢ляубер, Віолета Динеску. Як показує список, імена, за винятком деяких, не хрестоматійні (до думки про хрестоматійність поштовхує передусім заявлений «статус» колекції: антологія сучасної академічної музики); немає, скажімо, Віталія Губаренка, Володимира Годзяцького, Лесі Дичко, Євгена Станковича, немає Арнольда Шенберґа та Альбана Берґа, П'єра Булєза, Джона Кейджа та Луїджі Нона, Альфреда Шнітке та Софії ¢убайдуліної... А відтак і більшість представлених творів - це ексклюзивні зразки, що фактично є репертуаром самої тільки «Нової музики в Україні». Тобто це справді зовсім нова, раніше не чута музика. У цьому й полягає принципова особливість антологійної концепції.
За видовою ознакою це симфонічна, камерно-симфонічна, камерна (композиції для соло фортепіяна, кларнета, гобоя, флейти, баяна), хорова та вокальна музика.
Те, що в збірці переважають камерні твори, загалом можна пояснити складом ансамблю «Нова музика» як основного виконавця. Крім того, це також засвідчує камернізацію в музиці загалом, тенденцію, що заявила про себе ще на початку минулого століття - через жанрову шкалу (як-от одноактні моноопери Франсиса Пулєнка, Віталія Губаренка, камерні симфонії ¢ії Канчелі, Євгена Станковича та інших) та через структуру музичної тканини (звук як самоцінність - ось «гасло» трійки зачинателів аванґарду цього періоду: Шенберґа, Веберна та Берґа).
Антологія дає й певне уявлення про історико-стильовий процес сучасної академічної музики. Отож представлені композиції більше чи менше заторкують основні «вузли» (про них писала Олена Зінкевич у статті «Музика говорить мовою нашого часу» («Критика», 2004, ч. 7-8)) вектора музичного аванґарду минулого і нашого століть. Мова про:
- аванґард першої хвилі, пов'язаний із додекафонією, тобто звуковими, ритмічними, тембровими, динамічними та іншими серіями, з яких складається композиція (інтерпретацію Концерту (тв. 24) Антона Веберна, яку здійснили українські музиканти, принаймні можна порівняти з іншими виконавськими версіями, зокрема з відомими закордонними їх авдіозаписами, щоправда, з певної перспективи в такій конкуренції у програші опиняються українці);
- так званий поставанґард, що поруч із музичними звуками «леґалізує» немузичні (наприклад, твір Ельміра Мірзоєва для бас-кларнета, ударних, фортепіяна та плівки); тут-таки я виділила б андеґраунд радянських шістдесятих (Валентин Бібік і Валентин Сильвестров);
- постмодерн, що актуалізує такі явища, як музичний театр, абсурд, епатаж, кіч і нагадує про себе в музиці численними алюзіями, асоціяціями, покликаннями до інших текстів, цитатами (Маурисіо Каґель, Володимир Рунчак, Сергій Зажитько).
Однак повернуся до роздумів про принципову новизну творів, репрезентованих в антології. У пізнавальному, просвітницькому сенсі - це, звісно, плюс, до того ж «вигідний» і у виконанні: твори наразі мовби «універсальні», бо єдині; а те, чого немає з чим порівняти, доводиться приймати на віру, a priori. Проте, коли замислитися над слухацькою рецепцією, здається, що програють самі твори. Причина (радше ненавмисна, ніж кон'юнктурна) в одноголосій інтерпретації як такій, тобто одній виконавській версії певного твору, що, як на мене, обмежує сферу потенційних значень, змістів, інтенцій твору. Окрім того, в антології майже не передбачено інших, альтернативних контекстів (бодай же щонайвужчого, яким, власне, є інші твори одного композитора - принаймні два твори скажуть про їхнього автора таки більше ніж один), окрім того контексту, який формують хіба що такі ж одиничні нові твори маловідомих в Україні композиторів.
Чи не є це наслідком певного «колективного (не)свідомого», властивого саме для постмодерністського типу свідомости, тією ідеологією, яку Ролян Барт схарактеризував через принципову неповноту певних речей, що, однак, претендують на універсальність?

Над інтерпретацією


З якогось погляду все є стосунком часового та просторового сусідства або подібности з усім іншим.
Умберто Еко, «Надінтерпретація текстів»

Нерідко, надто у зв'язку з творами саме постмодерністського кшталту, доводиться повертатися до кількох наріжних питань мистецької критики: як реаґувати на ті тексти, які, може, далекі твоєму особистому світосприйняттю та мисленню, певній моральній та естетичній позиції, але про які маєш говорити як фахівець, і які критерії художности, естетичности щодо них слід уважати за визначальні?
У пошуках відповіді наштовхуюся на проблему, актуальну загалом для кожного художнього твору - проблему адресата. До слова, про важливість цього компоненту писав у своїй теорії структуралістського типу аналізу ще Міхаіл Бахтін:

...Як мовець, чи той, хто пише, відчуває і уявляє собі своїх адресатів, яка сила їхнього впливу на висловлювання - від цього залежить і композиція, і, особливо, стиль висловлювання.

Додам, а значить - і адекватне, наскільки це можливо, сприйняття та розуміння твору.
Більшість представлених тут композицій мають назви (як-от «Клятва Гіпократа» Маурисіо Каґеля, «Спогад про Асисі» Елізабет ¢ляубер, «Пісня нічного мандрівника» Йорґа Відмана), а це свідчить, зокрема, про бажання автора бути кимось - іншим, зрозумілим. Окрім того, в деяких із них вказано, як можна припустити, конкретного (реального чи віртуального?) адресата, як, скажімо: «Привіт М. К.», «Осанна, музикантам, яких немає з нами...» та «В пошуках спокою, лист до семи музикантів» Володимира Рунчака, «MESSAGE on A. W.» Олександра Щетинського. Наявність такого Когось, очевидно, передбачає і Психоделічна серенада «Ах, ти степ широкий» Сергія Зажитька (якщо апелювати до історичної функції цього жанру, його перманентної звернености), не виключено, що пародійність і карикатурність як стилістична ознака цього твору означає ставлення автора до того адресата. Чи, наприклад, Рунчак у «Привіті М. К.» покликається до автора «Критики нечистого розуму» (так називається полемічна стаття Маурисіо Каґеля, який, відбиваючися від нападу численних критиків, жартома чи всерйоз пропонує своїм рецензентам перед кожною заміткою давати, «як на будь-якій пачці сиґарет», суб'єктивну шкалу-критерій, зокрема й зі звітом про власну фахову обізнаність. А от «Смерть їжачка» - так називається друга частина «Привіту» - можна б зінтерпретувати як дружній шарж Рунчака німецькому колезі по перу. Але як розшифрувати загадкові ініціяли «A. W.» у харків'янина Щетинського? І хто такі ті сім музикантів, удостоєні музичного Листа, твору, що є фактично блуканням однієї душі лабіринтами власного сум'яття «в пошуках спокою»? Відтак, уже в пошуках пояснення, мені мимоволі пригадується семантика семи, числа, як пише у «Перверзії» Юрій Андрухович,

особливого і вельми символічного, що знаменує собою повноту і цілість <...> Сім святих Тайн, сім дарів Святого Духа, сім діл милосердя для душі і сім діл милосердя для тіла...

Усвідомлюю, що ця цитата має вельми віддалений стосунок до «семи музикантів» Володимира Рунчака, і, зрештою, не означає нічого іншого, крім хіба що зради власного мислення як мислення категоріями подібности. Але я також усвідомлюю, що вже сама з'ява такої асоціяції тут і в стосунку до сучасного мистецтва загалом є свідченням ризикованої ситуації: хибного тлумачення текстів, їх до-мислення, інакше, за Умберто Еко, - надінтерпретації.

Пере-по-відання Біблії

Духовній музиці у добірці присвячено окремий диск. Та позаяк автором усіх представлених композицій (хорові твори на канонічні тексти) є Рунчак, то міркування на цю тему матиме стосунок винятково до його творчости.
Слухання, рецепція та проживання цих творів актуалізують для мене дещо незвичні речі, порівняно з іншим досвідом слухання духовної музики як такої. По-перше, не можу обмежити себе роллю тільки слухача, позаяк не вдається позбутися суб'єктивної візуалізації почутого, тож чи не стає така рецепція, певною мірою, вже глядацькою? По-друге, складається враження, що між мною як слухачем і цією музикою саме як духовною композицією дивно відсутня певна межа, що її, буває, відчуваєш, слухаючи духовні твори класиків і романтиків, а також і деяких сучасних композиторів (приміром, Арво Пярта), межа, що змушує, сказати б, маліти - чи то перед музикою, чи перед Світом, перед Часом, перед Вічністю... Причина з'яви такого відчуття не в більшій чи меншій талановитості авторів цих творів, а, напевно, в авторському ставленні до самих текстів Євангелії й до традиції зокрема.
Згадана візуалізація, вочевидь, не випадкова. Однією з ознак Рунчакової духовної музики є її театральність - стилістиці загалом властива певна риторичність і патетика. Такий ефект, зокрема, творять:
- спів упівголоса, шепіт, декламування тексту;
- гра тембрами (контрастне їх зіставлення), інтонаціями (глісандуючі «зсуви» та «підйоми»), складами слова (як-от, «Бо-бо-бо-боже» в «Нагірній проповіді»);
- імітація голосом дзвонів; ефект інструментальних кластерів;
- розшарування фактури на власне вокальну (провідну) та «інструментальну» (фонову);
- введення труби («На смерть Ісуса»), що нагадує про сім труб Апокаліпсису (Одкровення св. Івана Богослова).
Виникає дивна паралель із вертепом: якщо той буквально ілюструє біблійний сюжет, то Рунчак його наче переповідає, театралізуючи сюжет способом розповіді.
Між іншим, біблійна тематика серед представлених композицій Рунчака не обмежується лише цими духовними творами. Про неї нагадують і назви інших творів (як-от «Страсті за Владиславом», симфонія для баяну з оркестром, «Зі мною ще Хтось, три Заповіді Блаженства» для фортепіянного тріо та «Осанна, музикантам, яких немає з нами... вже і ще для саксофону, ударних і фортепіяна»). Проте ці твори не мають до Біблії жодного стосунку. Отже, якщо так можна сказати, вона тут присутня лише як «тінь».

Проявлення ліричного


Півтиші віддати тобі <...>
не знайшла
вартнішого подарунка
Богдана Матіяш, «Непроявлені знімки»

Іще десь від середини минулого століття в музикознавчому середовищі заговорили про «смерть лірики» в сучасній академічній музиці. Рідкісні її «спалахи» пов'язували, приміром, з іменем Сєрґея Прокоф'єва (таку лірику й названо «прокоф'євською», себто, певною мірою, частковою). Один із найбільш експресіоністських творів XX століття, Шенберґів «Місячний П'єро», іронічно називали «Тристаном»1 «навиворіт». А вислів Юрія Холопова «лірична геометрія» (так дослідник назвав принцип симетрії в побудові Вебернових композицій) видається, щонайменше, парадоксальним. Натомість ліберальніші думки не засвідчували зникнення, а лише зауважували розширення «діяпазону» ліричного2, тим самим наголошуючи певну інакшість лірики цього періоду, порівняно з попередніми «класичними» та «романтичними» зразками. У чому і як це проявляється? Чи можливо, відтак, говорити про лірику як про цілісне явище, чи, може, лише про певні її прояви в контексті конкретної стилістики? Чи доцільно асимілювати її з певним авторським стилем, а самого автора називати ліриком? Усі ці питання актуальні й у розмові про антологію.
Серед представлених творів і справді небагато таких, де про лірику як таку взагалі можна щось сказати (між іншим, складається враження, що автори, як, скажімо, Олександр Щетинський, Сергій Пілютиков, навпаки, свідомо наголошують свою принципову не-ліричність - у стосунку до їхньої музики це може видатися все одно що відмовою від сентиментальности).
Про-явлення ліричного в творчості окремих композиторів засвідчує певну тенденцію до граничних переживань, гіперболізованого вираження чуттєвости. Ось «шкала» деяких таких станів, зафіксованих у музиці:
- вслухання в тишу (у творах Валентина Сильвестрова, Йорґа Відмана) є мовби над-ностальгією за якоюсь - навіщось утраченою - цілісністю (пригадується із «Фердидурке» Вітольда Ґомбровіча: «…Чи слово може відтворити щось інше, окрім частини дійсности? Решта - мовчання»);
- «заціпеніння», так зване обезцілення (від «без-цілі») як межа песимізму (наприклад, лірична тема на початку Симфонії №2 Рунчака, або блукаюча, «сліпа» мелодія флейти на тлі незмінної пульсації струн у «Пісні нічного мандрівника» Відмана);
- «тихий крик» як метафора напозір парадоксального неболючого болю, чи, точніше, терпкого болю (така - тривожна і пронизлива лірика Вікторії Польової в «Числах» для фортепіяна);
- гіпервідчай (як-от у композиції «Grand Pezzo» Антона Руперта ефект такого зриву творять удари-гамселення по клавіятурі роялю, що його, наче в естафеті, далі підхоплюють литаври).
Якщо до стилістики Рупертового твору можна говорити лише про так звані ліричні пазли, а відтак і «вплетення» їх у загальну драматургію, то стиль Сильвестрова я назвала би наскрізь ліричним. Його «Три пісні» на вірші Геннадія Айґі творять образи світлого апокаліпсису - і той Світ, «…ради торжества которого распад задуман» (Айґі) постає в цих композиціях найорганічнішим і найціліснішим. До слова, мовчання - одна з характерних ознак, за якою розпізнається музика Сильвестрова. Може, тому тепер хочеться не про неї говорити, а її слухати.



____________________________________________

1Опера «Тристан та Ізольда» (1865) Рихарда Ваґнера хоч і означила початок кризи типової романтичної лірики в музиці (блаженне знемагання, пристрасть, що межує з екзальтацією, - ось ознаки, що творять стилістику цього твору), проте її вважають одним із найкращих зразків лірики в творчості самого композитора й у всьому музичному мистецтві XIX століття зокрема.
2Про це йдеться, зокрема, в дослідженні Інни Татарінцевої «Ліричне XX століття в світлі музикознавчих характеристик»: Київське музикознавство, вип. 6, Київ, 2001, с. 243-252.

загадкові ініціали А.W.у творі Щетинського не що інше як "Антонові Веберну",твір написаний в стилістиці Веберна,там використані цитати з Веберна.Автор цієї загалом дуже цікавої і грамотної статті мав би знати такі речі,принаймі здогадуватися

Бубусику треба на півставки йти в Критику цензором)) була б користь)

згоден-обіцяю спокійно реагувати на критику в свій адрес,поважати думку автора,але-хамству и невежеству-бой!...

спокійно - не цікаво) але з різними питаннями обіцяю звертатися, бо всяке буває на концертах і на дисках. Без помилок майже ніколи не буває - і в тому теж є своя прєлєсть. просто помилки бувають різні)

Ірена СТЕЦУРА

Композитор Володимир Рунчак:
«Радянські «почесні звання» вже давно дискредитували себе – і професійно, і морально»

"Дзеркало тиждня" № 3 (682) 26 січня — 1 лютого 2008
http://www.dt.ua/3000/3680/61827/

У сезоні 2007/08 вельми успішного українського композитора Володимира Рунчака призначили головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану ім. Кара Караєва. Проте чимало часу він проводить і в Києві, де на нього чекає робота над серіями «Нова музика в Україні» та «Нова музика з України». Він багато гастролює у Європі — як диригент і з своїми авторськими концертами.

Музичне життя Володимира Рунчака складалося аж ніяк не просто. Воно великою мірою сповнене парадоксів. Закінчивши Луцьке музичне училище в 1979 році, Рунчак вступив до Київської консерваторії як баяніст. Після двох років навчання подався на композиторський факультет, де спершу його твори було визнано непереконливими для фаху композитора. Тож тільки друга спроба увінчалася успіхом. А вже за кілька років його тогочасні твори були обов’язковими на Всеукраїнських конкурсах фаготистів, потім саксофоністів і зрештою флейтистів та баяністів. На державний іспит з композиції Рунчак подав Камерну симфонію №1 пам’яті Б.Лятошинського (1985). Спочатку твір оцінили на «двійку», а потім ледве натягнули «трійку». Та дарма, усе те на совісті консерваторських поціновувачів. Відтоді Рунчак отримав три Grand Prix на міжнародних композиторських конкурсах. А для тих, хто розуміється на західних стандартах сучасної композиції, він є незаперечним авторитетом, що підтверджено багатьма рецензіями в зарубіжній пресі (Frankfurter Allgemeine, Augsburger Allgemeine, Musical Times, Manchester Evening, Schwabisches Tageblatt, Neue Musikzeitung, Berliner Zeitung, Il Mercotino тощо).

У 2002 році для виконання на щорічному фестивалі «Золотоверхий Київ» хор «Київ» вибрав хорові твори Володимира Рунчака. Але тут-таки почалися проблеми: хоча хори «Київ» і Gloria виконали кілька його творів, інші відомі колективи відмовилися їх співати — мовляв, «музика надто складна». Вона й справді складна для виконання, але не для слухача. Тим часом приїхав жіночий хор Вищого державного училища культури (навіть не музичного!) з Миколаєва — і для них вона виявилася не такою вже й складною. Ці молоді дівчата бездоганно технічно і надзвичайно зворушливо виконали твір «На смерть Ісуса» (18 хвилин). Напевно, для молодшого покоління ця музика є цілком природною. Та й блискучий педагог і диригент проф. Світлана Фоміних блискуче впоралася із своїм завданням. Згодом виконаний хором «Київ» твір «Нагірна проповідь» — антифон на 16 голосів — узяв до свого репертуару Швейцарський камерний хор і тепер співає його по всій Європі.

Ось що говорить Володимир Рунчак про українські хори:

— Я маю багато невиконаних творів. Наприклад, більшість хорової музики не виконувалася жодного разу. Я вже навіть шкодую, що витратив на неї стільки часу. Але тоді це була моя творча потреба. Зараз уже чітко розумію, що надії на її виконання немає. Скажімо, твору для флейти або фортепіано не виконає Степан, проте виконає Манфред, Джон чи Хаїм. А з хором — складніше: українські тексти, вивчення твору, написаного новою музичною мовою, потребує багато часу і принципово інших підходів, ніж до творів класичних. Як це робити, не знають більшість наших хормейстерів. Цього не вчать ні в училищах, ні в консерваторіях. Єдиний шанс виконати її — спростити музичну лексику. Якось я поставив запитання деяким своїм колегам, чому їхні симфонічні, камерно-інструментальні твори написані природною для них мовою, а хорові — спрощеною? Відповідь — для того щоб наші хори могли їх заспівати. Для мене це неможливо.

— А як відгукуються засоби масової інформації на ваші концерти? І взагалі музична критика в Україні — яка вона, на ваш погляд, сьогодні? Від деяких ваших колег я чула негативні відгуки про досить сумнівну професійність деяких газетних постфестивальних публікацій.

— Не можу сказати що газетних публікацій після наших концертів буває дуже багато. Але ж їх дуже мало і про філармонійні концерти, про загальномузичний процес в Україні. Не кажучи вже про аналіз світових мистецьких тенденцій. Але справа в іншому. Якби навіть цих текстів було в десять разів більше, то проблеми їхньої недостатньої професійності це не вирішило б. Такі статті мають зазвичай оглядовий характер, на зразок: звучало те і те, виконавці — такі-то, у такому-то залі, у рамках такого-то заходу, ах, як добре, що в такий складний час організатори провели тридцять дев’ять концертів. Подібних публікацій — переважна більшість. Сумно, оскільки пишуть їх дипломовані музикознавці. Такі статті може писати черговий концертного залу після ознайомлення з буклетом фестивалю. Серйозних статей про проблеми сучасної музики — одиниці. Писати аргументовані рецензії більшість музикознавців не вміють. Брак грунтовних знань про предмет, що зветься «сучасний музичний авангард», породжує страх помилитися. Тінь історичних соцреалістичних оціночних помилок, коли тодішнє погане нині стало класикою, а тодішнє взірцеве сьогодні перетворилося на ніщо, — тяжіє над їхніми як логічними, так і інтуїтивними висновками. Сучасні твори вони аналізують на слух, без роботи над партитурами. Я вже неодноразово мав із деякими музикознавцями навіть дуже емоційні дискусії. Казав їм, що без ґрунтовного ознайомлення з партитурою публікація профанує професію музикознавця. Це — щось подібне до музикантів, які грають «за парнас» у ресторанах, або «на слух» на весіллях. Але ж і ресторанна публіка теж оцінює їх на смак».

— Ваша діяльність є досить помітною. Чи не хотілося б отримати від держави якусь премію, почесне звання чи керівну посади як факт визнання власної роботи?

— Я хотів би вірити, що моя відповідь не образить моїх друзів і колег, котрі думають інакше. Як і мене не ображає те, що відбувається в нашій державі в питаннях оцінки творчої діяльності митців. Зокрема композиторів, виконавців. Просто я маю радикально відмінну позицію від тієї, що її мала і має Українська держава вчора й сьогодні. В оцінці творчості митця владою нічого не змінилося. Почесних звань ніколи не було в розвинених країнах, на які, як нам кажуть політики, ми рівняємося! У країнах колишнього соцтабору цей анахронізм уже давно скасовано, як і в країнах Прибалтики. І вони пішли далеко вперед. Тому що радянські «почесні» звання вже давно дискредитували себе – і професійно, і морально. Професійно — тому що високим професіоналам соромно, коли державну відзнаку, яку мають вони, мають і десятки посередностей. Морально — тому що система отримання наших почесних звань, державних премій часто була пов’язана з політичним конформізмом, грошима, зв’язками, протекцією, нагородженням до певної дати або враховуючи якісь регіональні, національні, а тепер уже й релігійні аспекти. Раніше композитори отримували звання і державні премії за те, що славили партію, успіхи радянського народу. Нині вони отримують ті ж самі відзнаки за написання «духовної музики». Наші церкви теж активно підключилися до цього процесу. Коли я працював відповідальним секретарем у КО НСК України, то пропонував, щоб із композиторським членським квитком, вручали б разом усі звання та премії. Оскільки митець так чи інакше їх отримуватиме. А якщо йти за логікою далі — писатиме музику задля їх отримання і, відповідно, саме це буде рушійною силою «творчості». Якщо ж це не так, а написання творів є лише духовною і професійною потребою митця, то чому він хоче отримувати ці відзнаки, та ще й від десятого помічника четвертого заступника, котрий узагалі жодного твору цього претендента не чув. Зараз у своїх пропозиціях я йду далі — щоб нова демократична влада запровадила звання двічі заслуженого і тричі народного артиста України. Нещодавно відбулася прем’єра мого нового твору «Дайте Шевченківську премію всім, хто її хоче мати» для двох саксофонів. Вибачайте, але без іронії про все це я говорити не можу.

— Як ви ставитеся до вічних морально-етичних проблем: «митець і влада», «митець і слава», «митець і гроші»?

— Це справді проблеми, з якими митець так чи інакше має справу у своєму творчому житті. У цивілізованому суспільстві справжній успіх митця обернено пропорційний його наближенню до влади. Це — поки — не має відношення до сучасної України.

Слава (не плутати зі славою КПРС) супроводжує успішного митця незалежно від його бажання. Важливо її не помічати і ставитися до неї не надто серйозно. Якщо це не вдається, митець, конформуючись із владою, деградує, хоча оточення продовжує співати йому осанну. Через деякий час цей квазіхор співатиме її іншому. На цьому шляху постійних моральних компромісів справжня творча перемога є нереальною.

Гроші митець має заробляти своєю творчістю, а не отримувати їх у вигляді надбавок за морально-етичний конформізм. В історії мистецтва багато прикладів коли гроші і допомагали митцеві, і заважали. У кожного на це питання є своя відповідь. Для одного композитора його творчість є лише інструментом для заробляння коштів. Він писатиме що завгодно, аби платили. Інший ніколи на це не піде, залишаючись вірним чомусь далекому, високому й чистому, і як результат — зводить кінці з кінцями. Третьому вдається балансувати між першим і другим. Головне у цьому всьому — результат творчості.

Особисто мені близькі думки ранньої Ліни Костенко: «Що доля нелегка — в тім користь і своя є, блаженний сон душі мистецтву не сприяє».


Дещо про музичну траєкторію

Коли старші визначні українські композитори вже переходять у ретро, а то й поринають у творчий застій чи пишуть музичною мовою 200-річної давності, деякі молодші жваво подалися в авангард. Таким авангардистом є й 47-річний вельми успішний композитор Володимир Рунчак. Можна, звісно, дивуватися — у чому ж він, успіх авангардної музики, коли «її неможливо слухати»? Рунчак заперечує цей міф — його музика приголомшливо сильна, емоційна, авангардна, але водночас красива, цікава для вуха й зрозуміла навіть недосвідченому слухачеві.

Ще в 90-х роках Рунчак зажив популярності в авангардних колах Європи, де представив свою музику в серії авторських концертів — London College of Music, Аугсбург, Мюнхен, Париж (на запрошення Паризької спілки композиторів) тощо. Останні авторські вечори композитора відбулися на фестивалі ім. В.Лютославського в Любліні, а також у С-Петербурзі, Москві та Лодзі.

Серед його творів (близько сотні) є й великомасштабні — чотири симфонії, Реквієм, три камерні симфонії, концерти, не-концерти, складні хорові твори; й не дуже —камерна музика, сольні інструментальні та вокальні опуси.

Крім того, Рунчак є визнаним диригентом. Він стояв за пультом у найпрестижніших залах — Концертгаус у Берліні та Даріюс Мійо в Парижі. Диригування оркестром, який виконує сучасну музику, вимагає особливих знань, яких у нас, на жаль, не викладають. Проте ентузіазм та здатність легко розшифровувати сучасні партитури дали Рунчакові можливість скомпонувати згадану серію «Нова музика в Україні». І тут диригентові слід віддати належне за його просвітницьку роботу в Україні. За десять років існування «Нової Музики в Україні» він дав близько 400 концертів у Києві, Львові, Рівному, Одесі, Вінниці, Запоріжжі, Луцьку, Кривому Розі, Донецьку, Луганську, інших містах, на яких слухачі почули як сучасну світову академічну музику, так і сучасну українську. Важко навіть уявити, хто б іще міг заповнити цю нішу. Рунчак є серцем і душею «Нової Музики в Україні»: він сам шукає кошти, привозить ноти з різних країн світу, дбає про рекламу концертів (переважно аншлагових) і, зрозуміло, диригує. Від держави — ні копійки, а потрібно ж оплатити камерний ансамбль «Нова музика в Україні» і солістів, з якими оркестр співпрацює. Це — струнний квартет Classic-Modern, фортепіанний дует О.Рапіта і М.Драган, Й.Ермінь (фортепіано), Л.Войнаровська (сопрано), В.Возняк (кларнет, Швейцарія).

2006 року сталася помітна подія на українському ринку записів академічної музики — з’явилося десять компакт-дисків концертної серії «Нова музика в Україні», які є першим таким виданням творів сучасних композиторів в Україні. Поруч із творами класиків світового музичного авангарду — А.Веберна, В.Лютославського, Г.М.Гурецького, М.Кагеля, Г.Голігера — тут представлено твори українських композиторів: В.Сильвестрова, С.Зажитька, З.Алмаші, С.Пілютикова, В.Польової, О.Щетинського, В.Бібіка, В.Рунчака. І усі ці диски, які є ліцензійними, випустила одна з найвідоміших українських рекордингових компаній Atlantic records без жодної державної копійки!

А в цьому сезоні почала своє мовлення однойменна зі згаданою серією радіопередача — дві недільні програми на місяць у вечірні години, де звучить світовий музичний авангард.

вчора, до речі, був просто блискучий концерт.

Рунчак рулит!!!

Мой земляк!!!)))
А вообще уж много в его произведениях т.н. "цирковых номеров"...
Например на концерте авангардной музыки до меня наконец дошло его пр-е "неКонцерт 1+16+...". Я до того его слушала в записи... Я многое поняла. Жаль что пришлось увидеть исполнение, а не услышать.И Ольга Ривняк постаралась.)
Но это мое субьективное мнение.