интервью с композитором

[align=center]ФОРТЕ ПІАНІСТА МИРОСЛАВ СКОРИК: «БУЛИ ТАКІ ЧАСИ, КОЛИ Я НЕ НАПИСАВ ЖОДНОЇ НОТИ» [/align]

[align=center] Тетяна КОЗИРЄВА
(Львів)
[/align]


Є митці, у зв’язку з якими не завжди потрібен інформаційний привід. Вони самі по собі — привід, окрема планета і невичерпне творче джерело. У Мирослава Скорика багато титулів, регалій — і народний артист, і лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, і член-кореспондент Академії мистецтв України, і професор, і кандидат мистецтвознавства, і завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії, і голова львівського відділення Спілки композиторів… Але насамперед Скорик — людина творчого неспокою. Митець, одне слово якого важить набагато більше, ніж повсякденні мас-медійні арії тих, хто «греблі рве» або «в скалі сидить»…

— Пане Мирославе, логічно запитати в митця і що надихає його на творчість — особливо у наш суперечливий час?

— Насправді це дуже складне запитання. І, повірте мені, ніхто з творчих людей точно не відповість вам — що, коли і як виникає… Це якийсь підсвідомий процес. Щодо того, що надихає, можливо, говоритиму якісь тривіальні речі — але надихає саме життя. Особливо теперішнє.

— А пам’ятаєте, коли вперше підійшли до фортепіано?

— Музичні здібності виявив досить рано — приблизно у п’ять-шість років. Я вже багато разів оповідав цю історію, так що вибачте, якщо в дечому повторюватимуся. Мої батьки були музикальні люди, хоча й не професіонали. Мама грала на фортепіано, а батько в юнацькі роки навіть хотів бути композитором. Так що вони підтримали моє бажання стати музикантом. Я писав пісні, грав на фортепіано, але батьки до певного часу не дуже хотіли віддавати мене до музичної школи. І в перший клас я пішов до звичайної. Батько був добре знайомий із Соломією Крушельницькою, тож вирішив показати мене славетній співачці. Прийшовши до пані Соломії, я почав грати на фортепіано, а трохи пізніше сказав, що цей фортеп’ян — фальшивий.

— Справді фальшивий?

— Вона вдома займалася вокалом, а під вокал фортепіано настроюють трохи нижче. І Соломія Крушельницька тоді зрозуміла, що в мене — абсолютний слух і порадила батькові віддати мене до музичної школи. Отак і розпочалася моя музична кар’єра. А ще дуже радила батькам віддати мене до музичної школи Марія Колесса — мама Філарета Колесси.

— А ніколи не шкодували, що пішли саме цією, музичною стежкою?

— Ніколи. Як тоді запрягся — так і досі. Хоча доля в мене досить складна. Ще 1947 року ми з батьками опинилися в Сибіру. Там я продовжував навчання в семирічній школі. Мав дуже добрих викладачів. Гри на скрипці мене вчив педагог, який з нами поїхав до Сибіру, а на фортепіано — педагог із Москви, яка свого часу навчалася в Рахманінова. Потім, коли вже повернувся до Львова, а це було 1955 року, мені було важко вступати до консерваторії. Погодьтеся, після семирічки… Але я вступив-таки на теоретичний відділ і почав займатися композицією. Згодом навчався в аспірантурі Московської консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Він дуже мені подобався як викладач — передусім тим, що був дуже відповідальний: якщо вже займався зі студентом, то дві години, не менше. Попри те що дуже багато гастролював, потім усі лекції відпрацьовував. Ми з паном Кабалевським тривалий час товаришували, він мене запрошував додому — я знайомий з усією його родиною. У нас були дуже приязні стосунки. Пізніше я повернувся до Львова, потім 15 років працював у Києві. Понад десять років тому знову повернувся до Львова. Вже тривалий час викладаю у Львівській і Київській консерваторіях.

— У минулому вам справді щастило на зустрічі з яскравими людьми. А з ким сьогодні найкомфортніше співпрацювати?

— У мене багато друзів — видатних музикантів, з якими я тривалий час співпрацював і співпрацюю. Це скрипалі Олег Криса, Юрій Мазуркевич, Богодар Которович. Віолончелістка Марія Чайковська, піаністи Дмитро Башкіров, Микола Сук, Володимир Винницький, Олександр Слободяник. У мене ще є оркестр старовинної музики, з яким я працюю і виконую багато творів.

— Ви завідуєте кафедрою у Львові і, звичайно ж, маєте свій погляд на «нову музичну хвилю» — на тих, хто сьогодні навчається в консерваторіях, а вже завтра визначатиме рівень музики в суспільстві. Що ви думаєте про це поко-ління? Що ви їм намагаєтеся донести, довести?

— Насамперед те, що композиція — то така сама професія, як і всі інші, які не стосуються музики, і цей фах має свої закони, тому потрібні професійні навички, однакові для всіх композиторів, можливо, навіть усіх епох. Як піаніст не зможе віртуозно заграти серйозні твори, якщо не вчитиме гам і етюдів, так само і композитор — якщо не працює над виробленням композиторської техніки, яка існувала віддавна й існує нині, він не зможе далі розвиватися. Ось тому я й стараюся прищепити своїм студентам навички професіоналізму. А далі вже композитор іде своєю творчою дорогою. У мене понад 30 учнів, із них більшість — члени Спілки композиторів. Багато з них уже народні і заслужені, лауреати різних премій. І ми таки відрізняємося один від одного, бо, ще раз повторюю, я ніколи не нав’язую ідеології — йдеться тільки про технічне навчання.

— А є у вас улюблені учні?

— Студенти були різні — більш талановиті, менш талановиті. Завжди любив таких, які багато й серйозно працювали. Це Євген Станкович, Іван Карабиць, Володимир Зубицький, Ганна Гаврилець, Віктор Степурко. Їх багато.

— Ви людина відома в Україні. Тоді чому досі не переїхали остаточно до столиці, що тримає вас саме у Львові?

— Мені однаково, де жити — кожне з цих двох міст мені однаково близьке. Єдине, що можу сказати: проживши певний час у Києві, знову повертаюся до Львова, щоби згодом знову повернутися до Києва.

— А бувають моменти в житті, коли навіть музика може стати тягарем, коли вона вас змучує, навіть обридає?..

— Безперечно, трапляється різне. Тоді на певний час робота відкладається. До речі, у мене були такі часи, що я не написав жодної ноти…

— А є щось, що вас сьогодні найбільше дратує — у місті, у країні, у суспільстві?

— Непорядність. Недотримання слова…

— Тоді, якщо можна, — про те, що вас найбільше приваблює в людях?

— Порядність передусім.

— Враховуючи всі ваші іпостасі й величезну зайнятість, цікаво дізнатися, у чому знаходите відпочинок, релакс?

— По-різному трапляється. Наприклад, люблю збирати гриби. Вважайте, що це моя друга професія. Щоправда, моя дружина Адріана боїться, аби я не з’їв якогось поганого гриба і не помер… Але поки, як бачите, ми живі! Вважаю, що наші взаємини з дружиною — не для обговорення на широкому загалі. Я забобонний. Зрештою, боюся її перехвалити — раптом мій діамант викрадуть, а раптом він потьмяніє? Тим більше що стаж нашого подружнього життя ще не такий тривалий. Проте за кілька років вона мені створила такі умови… Уявляєте, я не маю клопоту з жодними господарськими проблемами. Можливо, вона б мусила давати мені менше волі, не звалювати весь тягар на свої плечі. Зрештою, наш син Назар теж підріс і допомагає за можливості. В ті останні роки я написав дуже багато музики. І щиро переконаний, що це — незаперечна заслуга дружини. І не має значення її професія: якщо вона до мене добре ставиться, це — найважливіше. Я, щоправда, забороняю їй співати... Інколи навіть забороняю їй слухати якусь музику. Слухаємо тоді, коли маємо на це бажання, натхнення, коли це нас цікавить.

* * *

«У творчості він ловить кожен момент, який є неповторним»

— Коли бачу на його концертах багато людей, які прийшли, щоби послухати саме Скорика, коли бачу його в ролі диригента, то іноді думаю — це ж із ним ще годину тому ми разом обідали або ходили щось купувати, — говорить дружина композитора Адріана. — Я завжди для себе розмежовую ці дві його грані — буденність і творчість. Часом думаю: Боже, невже це він? Щодо побуту, то я його абсолютно не відчуваю. Можливо, хтось думає, що коли композитор творить, то двері в його кімнату зачинені, що він на всіх цитькає — не заходьте, я не їм, не сплю... Цього в нас немає, і не треба думати, що в нашому домі постійно лунає музика. Процес творчості полягає в моментах, які є доволі незвичними. Я ніколи не забуду, як одного разу ми мали дуже довгий переліт, Мирослав, здавалося, дрімав. Аж раптом він похопився і спитав, чи я не маю якогось папірця? Накреслив нотний стан... Очевидно, це був ключовий момент якоїсь уловленої фрази тої музики, що живе в ньому постійно. Просто як фа-хівець, як професіонал він ловить кожний неповторний момент, щоб тут-таки негайно його зафіксувати. Тому чоловік, як правило, пише дуже багато. Я веду до того, що його творення для мене абсолютно необтяжливе. Тому, коли мене хтось питає, як вам живеться з чоловіком-генієм, відповідаю: я просто живу. Як жінка, яка багато пройшла в своєму житті і рифів, і злетів, і незлетів, я щаслива, що дожила до того моменту, коли можу про це сказати. Попри те що мій чоловік, напевно, заперечить мені, мотивуючи тим, що я оприлюднила доволі інтимні речі, я таки хочу про це сказати і я не боюся про це говорити, бо я настільки впевнена в його почуттях і в наших взаємних почуттях, що не вірю, що хтось може зурочити. Навпаки, я вважаю, що про це треба говорити, бо життя коротке. Для чого говорити потім — як мене любили, як я любила, треба говорити зараз — у такий складний, у такий непевний час. І ще я абсолютно переконана, що в житті немає нічого випадкового.

[align=center]З ДОСЬЄ [/align]

Мирослав Скорик народився 1938 року у Львові. У 1947-му його родину було репресовано з політичних мотивів і вислано в Сибір у шахтарське місто Анджеросуджинськ.

Після смерті Сталіна родина повернулася до Львова, де у 1955—1960 роках Мирослав навчався у Львівській державній консерваторії ім. М.Лисенка. У 1960—1963 роках студіював композицію в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського. З 1963 року працює у Львівській, а з 1966-го — у Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського (нині Національній академії музики України).

Творчий доробок Скорика — опера, балет, «Реквієм», концерти, твори для оркестру, ансамблів, музика до понад сорока фільмів (зокрема до кіношедевра «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова), до театральних вистав, джазові та популярні композиції. Твори композитора регулярно виконуються в Україні, в Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст із виконанням власних творів.
[align=center]----------------[/align]
[align=center]"Дзеркало Тижня" № 2 (631) Субота, 20 - 26 Ciчня 2007 року[/align]

Я за "Мелодію" Скорика можу пів-царства віддати...
Одного разу у виставі у Львові вона звучала у виконанні струнного квартету НСОУ, соло Богдана Криси, а на сцені на тлі мелодії... читав Олексій Богданович - фінал "Білої гвардії" Булгакова... Це було щось!!!
Зал просто встав і ридав...

Gotessa писал(а):Я за "Мелодію" Скорика можу пів-царства віддати...
Одного разу у виставі у Львові вона звучала у виконанні струнного квартету НСОУ, соло Богдана Криси, а на сцені на тлі мелодії... читав Олексій Богданович - фінал "Білої гвардії" Булгакова... Це було щось!!!
Зал просто встав і ридав...

Я кстати предлагаю в этой ветке обсудить более подробно феномен Мелодии Скорика,ибо я знаю точно,что не все люди придерживаются Вашего мнения об этой замечательной пьесе.В частности,некоторые форумчане просто ее ненавидят за "примитивизм",ну и...за то,что она слишком часто на слуху и вызывает у них аллергию

Я считаю "Мелодию" Скорика шедевром. Мне по большому счёту всё равно, как написано произведение, для меня главное - конечный результат. В "Мелодии" - результат просто поразительный! Даже если присмотреться, в ней нет ничего "имитирующего" музыку какого либо стиля. То есть, это - не стилизация, а от души написанное тональное произведение. Попробуйте вот так написать, и чтоб ваш твір "не пах" никаким влиянием
Феномен "Мелодии" - загадка для украинской музыки

кстати,я хочу подчеркнуть,что Скорик,сочиняя Мелодию,не ставил перед собою каких-то особых задач...это ведь обыкновенная киномузыка,музыка под кадр...так и надо ее воспринимать-просто,без снобистского высокомерия,как песню,просто поддаться ее обаянию и все...

Скорик,сочиняя Мелодию,не ставил перед собою каких-то особых задач...это ведь обыкновенная киномузыка

Я теж чула, що “Мелодію” п. Скорик склав за одну ніч на замовлення для якогось кінофільму. Може хтось знає, для якого? Цікаво...

Для к/ф "Високий перевал"... Щось про боротьбу із бандерівцями, якщо не помиляюся Парадокс - про фільм всі забули, а музика залишилася. Чим не штрих до феномену?

добавлено спустя 1 минуту:

До речі, хотіла запропонувати ще одну тему по феномену Скорика загалом: він (сабж) у свої 27-30 років уже мав таку всеукраїнську відомість, якою зараз, на жаль, мабуть жоден із композиторів такого віку похвалитися не може. Цікаво, чому?

Тому що зараз нема потреби у бiльшостi громадян в композиторах

він (сабж) у свої 27-30 років уже мав таку всеукраїнську відомість, якою зараз, на жаль, мабуть жоден із композиторів такого віку похвалитися не може. Цікаво, чому?

По-перше, треба визначити, що означає всеукраїнська відомість. Напевно, мова йде здебільшого про музичні кола, може, й не дуже вузькі. А по-друге, на це очевидно впливали багато чинників, і не останню роль, якщо не головну, думаю, тут відіграла сила і яскравість таланту

А також щире захоплення популярними видами музики і джазом у тому числі, а ще - приналежність до славної родини Соломії Крушельницької

По-перше, треба визначити, що означає всеукраїнська відомість.

Так от власне, що його знала "немузична" інтелігенція. І не тільки "фуршетну симфонію", як вона (згадані вже хороші люди, котрі не займаються музикою професійно) встигла охрестити безсмертну Мелодію, але й інші твори. Ціна питання: що заважає сучасним молодим композиторам писати ТАК? (Не в сенсі музичної мови, а в сенсі реакції реципієнтів). Може, "Конец времени композиторов" таки справді близький? Хоч дуже не хочеться у це вірити

Ladyslava Staccato писал(а):Може, "Конец времени композиторов" таки справді близький? Хоч дуже не хочеться у це вірити

"Конец времени композиторов" наступить с "концом времени человечества"...ось так...

а музикознавці ще пару століть протягнуть на рукописах

http://www.kommersant.ua/doc.html?DocID ... ueId=46855

Однажды авторским вечером
// Мирослав Скорик начал праздновать 70-летие

В пятницу в Национальной филармонии состоялся авторский концерт композитора Мирослава Скорика, приуроченный к его 70-летию. Благодаря на редкость удачно составленной программе вечера можно было узнать не только о творческом пути господина Скорика, но и о том, как звучат эстрадная музыка и джаз в академическом обличье. Концерт посетила ЮЛИЯ БЕНТЯ.

Не будет преувеличением сказать, что творчество Мирослава Скорика – будь то музыка к фильму "Тени забытых предков" Сергея Параджанова или созданная по заказу папы римского опера "Моисей" – стало одним из самых выразительных явлений в украинском искусстве за последние полвека. Признание пришло к композитору в 1980-х годах, когда одна за другой на него посыпались степень доктора искусствоведения (1983), Национальная премия имени Тараса Шевченко (1987) и звание народного артиста Украины (1988). Далее были назначения директором Центра музыкальной украинистики и заведующим кафедрой украинской музыки Национальной музыкальной академии, одним из руководителей "Киев Музик Феста" и в 2006-м – сопредседателем Национального союза композиторов. Увы, вместе с официальным признанием на Мирослава Скорика посыпались и упреки – как со стороны коллег, так и критиков, а самые ожидаемые премьеры вроде хоровой Литургии или "Моисея" оставляли впечатление провала.
Собственно, музыкальная карьера внучатого племянника Соломии Крушельницкой – лучшей Баттерфляй по версии Джакомо Пуччини (своей великой родственнице композитор посвятил балет "Возвращение Баттерфляй") – изначально складывалась крайне удачно. Львовскую консерваторию он окончил по двум факультетам – композиторскому и историко-теоретическому, а затем аспирантуру Московской консерватории по классу Дмитрия Кабалевского. Позже написал монографию и защитил диссертацию по гармоническому языку Сергея Прокофьева. Тем не менее Мирослав Скорик никогда не принадлежал к академическому мейнстриму – ни в юности, когда он увлекался разного рода формами популярной музыки и долгое время возглавлял джазовый ансамбль "Веселые скрипки" (в его составе отметился Юрий Башмет), ни теперь, когда прививает характерный для эстрады лирический пафос монументальным жанрам, тем самым провоцируя упреки в вульгаризации языка и формы собственных сочинений. Регулярно съезжая с предписанной советскому композитору колеи, Мирослав Скорик, кажется, успел испробовать все: окончить и отредактировать несколько очень важных для истории украинской музыки партитур – оперы "На русалчин Великдень" Николая Леонтовича и "Купало" Анатоля Вахнянина, а также "Роксолану" Дениса Сичинского; расшифровать львовские лютневые табулатуры; оркестровать 24 каприса Паганини (к сожалению, запланированная Национальной оперой премьера балета на музыку Паганини–Скорика "Весна" в постановке Виктора Яременко отложена до следующего сезона).
Альтернативные виды творчества для Мирослава Скорика остаются актуальны и накануне 70-летия. Так, на нынешнем концерте он представил премьеру оркестровой транскрипции трех пьес Мориса Равеля ("Ночные бабочки", "Долина звонов" и "Альборада, или Утренняя серенада шута") из фортепианного цикла "Отражения" – символично, что авторский вечер закрывала "неавторская" музыка. Открывала же его симфоническая поэма "Вальс" (1960) – ярчайшая партитура, продемонстрировавшая не только любовь Скорика к закарпатскому колориту, но и его умение выстраивать крепкое музыкальное здание из единственного четырехзвучного мотива.
Однако сердцевиной программы стали три фортепианных концерта Мирослава Скорика. Приподнято сыгранный Марией Калугиной "Юношеский" концерт (#1, 1972 год), посвященный Дмитрию Кабалевскому,– разудалый, отдельными эпизодами очень напоминающий фортепианную Партиту #5 Скорика (популярную у пианистов сюиту 1975 года, в которой композитор задиристо пародирует припев из гимна Советского Союза). Также одночастный Второй концерт (1981) в исполнении Антония Барышевского – пасмурно-экспрессивный, с несколько эклектично подогнанной к финалу ритмической группой. И наконец, сыгранный Владимиром Винницким Третий концерт (1996) – с названиями частей в духе Чайковского ("Молитва", "Мечта", "Жизнь") и сравнимый разве что с Чайковским по пристрастию к банальностям музыкальной эстрады и умению извлечь из них не только недюжинную эмоциональную силу, но и вполне оригинальную философию искусства.

http://www.day.kiev.ua/196341/

Олімп Мирослава Скорика

Марина ЧЕРКАШИНА, спеціально для «Дня»

Авторський концерт у Колонному залі ім. Лисенка за участю Симфонічного оркестру філармонії й талановитих солістів — це урочиста і значна подія навіть для митця, за плечима якого довгий творчий шлях, безліч перемог, визнання далеко за межами України.

А те, що ім’я композитора Мирослава Скорика дуже відоме як автора визначних музичних творів різних жанрів, не підлягає сумніву. Я пам’ятаю, яким яскравим і феєричним був його стрімкий злет на вершини музичного Олімпу. Спочатку приголомшила надзвичайною самобутністю й органічністю відтворення автентичних ритмів карпатського фольклору музика до знаменитого фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Потім її відгуки дали поштовх авторській фантазії і трансформувалися у серйозні самостійні твори — Карпатський концерт для оркестру, Гуцульську симфонієтту. А коли у Великому залі Московської консерваторії прозвучав Скрипковий концерт тоді зовсім молодого українського композитора, твір вразив сміливою новизною музичної мови, динамікою, відчуттям інтенсивного життєвого пульсу. Всі тоді зрозуміли, що цей митець мислить неординарно і по-новому, а разом з тим не відривається від глибинних витоків власної національної культури.

Нинішній концерт відбувся у ювілейний для композитора рік і відкриває собою цілу низку майбутніх урочистостей у Києві, Львові та інших містах нашої країни. Автор вирішив представити у його програмі ретроспекцію власної творчості, починаючи від партитури часів ранньої молодості — симфонічної поеми «Вальс» — і завершуючи прем’єрним виконанням нового опусу. Цілісність програми забезпечили три фортепіанні концерти, які дали змогу простежити за головними етапами його творчої біографії та за змінами настроїв, образного спрямування, підходу до обраного жанру.

Одночастинний фортепіанний концерт № 1, створений у 1972 році, має підзаголовок «Юнацький» не лише тому, що його написав молодий композитор. Назві цілком відповідає розкутість думки, життєствердний тонус музики, її пружні ритми і світлий колорит. Нас захоплює атмосфера прекрасного ранку життя, коли легко долаються всі перепони, невимушено змінюються контрастні картини, виблискують веселими іскорками дрібні фортепіанні пасажі, мов колоритні театральні персонажі, перегукуються на різні голоси інструменти оркестру.

Концерт № 2 був створений через дев’ять років. Тут усе інше — завдання, ступінь складності, вияв творчої волі автора. Якщо у «Юнацькому концерті» фортепіано й оркестр складають єдиний ансамбль, демонструючи багатство тембрової палітри, то в цьому випадку соліст із самого початку бере ініціативу в свої руки. Імпровізаційні фортепіанні соло ніби кидають енергійний виклик, який підхоплює оркестр. Ми із зацікавленістю стежимо за їхнім діалогом-змаганням. Якщо фортепіано демонструє розкутість і свободу музикування, асоціюється з вільними природними стихіями, то в оркестрі концентрується стверджувальна енергія, в експресивних унісонах проголошуються важливі тези, накопичується напруга. Досягаючи кульмінації, примхливі ритми, стрімкий обмін репліками, могутні звучання раптово й несподівано обриваються зосередженою тишею. Надзвичайне враження залишає незвичне споглядальне завершення твору. Ніби з галасливої вулиці, з бурхливого виру життя ми потрапляємо у схованки людської душі, з якої народжується музика.

Минає ще п’ятнадцять років, і композитор втретє звертається до улюбленого жанру фортепіанного концерту. На відміну від одночастинних двох перших творів, концерт № 3 має три частини, які носять символічні назви: Молитва, Мрія, Життя. У цьому творі очевидним є розширення масштабів і суттєве поглиблення задуму. Зосередженість молитовного стану ускладнюється навалою загрозливих образів, драматичною патетикою. Поряд із яскравою картинністю, барвистістю представлений світ суб’єктивних переживань, а лірика стає більш відкритою, відзначається широтою мелодичного дихання. У другій частині виникають асоціації з весняним пробудженням природи. До такої теми М. Скорик у свій час звертався у ранній кантаті «Весна». Як і в двох попередніх творах, у фортепіанній і оркестровій фактурі досягається майстерна імітація дзвонів, дзюрчання струмочків, вирування могутніх гірських потоків, дрижання повітря у сонячних променях. У енергійному токкатно-маршовому фіналі відтворено строкатість калейдоскопічних картин, галасливу метушню життя. Однак, як і в другій частині, внутрішня глибинна ідея нагадує про себе поверненням початкової теми-молитви. Фінальний епізод — це знову втеча в тишу і самозаглиблення. Звукова агресія токкатних ритмів трансформується у неясне, ледь чутне гудіння далекого фону, ніби все відступило у далечінь, залишилося за горизонтом, а ми у потаємній тиші опинилися біля джерел великого мистецтва музики.

Прем’єра інструментованих Скориком трьох фортепіанних п’єс з циклу Моріса Равеля «Відображення» продовжила цілу жанрову лінію творчості майстра. Адже Скорик є неперевершеним редактором-інтерпретатором різних творів інших авторів, серед яких — розшифровка п’єс старовинної Львівської табулятури, оркестрові редакції опер «Купало» А. Вахнянина, «Роксолана» Д. Січинського, редакція і оркестровка незавершеної опери М. Леонтовича «На русалчин Великдень» (ця робота вимагає володіння мистецтвом музичного перевтілення, особливої чутливості до специфіки чужого стилю і манери мислення). Після блискуче зроблених оркестрових редакцій 24 скрипкових каприсів Н. Паганіні звернення до Равеля вимагало подальшого експериментування з виготовленням для тонко прописаних фортепіанних п’єс відповідного їхній звуковій природі оркестрового «одягу». І з цією задачею композитор справився так само досконало, як свого часу сам Равель з оркестровкою фортепіанного циклу М. Мусоргського «Картинки з виставки». Використані М. Скориком звукописні колористичні ефекти не лише точно відповідали характеру музики Равеля, але й підкреслили спорідненість обох митців: вишуканого елегантного француза і відкритого світові й розмаїттю життєвих вражень українця.

Гідно представили твори Мирослава Скорика учасники концерту: оркестр Національної філармонії України під орудою його головного диригента Миколи Дядюри, солісти Марія Калугіна, Антоній Баришевський, Володимир Вінницький. Всі номери програми увінчувалися одностайним щирим ентузіазмом захоплених слухачів.
№26, середа, 13 лютого 2008