http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3220/a ... 51806.html

Рок опери
Новий філармонійний цикл розпочали “Фаустом”

Минулої п'ятниці в Колонному залі імені Лисенка Національної філармонії сценами з "Фауста" відсвяткували 190-річчя від дня народження Шарля Ґуно. Найбільш яскраво переконати публіку в тому, що столиці давно потрібна нова оперна сцена, вдалося цього вечора Мефістофелю.

П’ятничний концерт став інавґураційним для цілого нового циклу, якому в Київській філармонії дали назву “Велич опери”. Вигадали цей абонемент музиканти, звісно, від бідності: надто мало в Україні сценічних майданчиків, щоб дозволити собі розкіш регулярно працювати з оперною класикою. Само собою, опера на філармонійній сцені чимало втрачає, а втім, компроміс таки вартий уваги — тільки до кінця цього сезону столична філармонія обіцяє освіжити у пам’яті киян твори Бізе, Верді, Пуччіні та Ваґнера. Усі четверо, до слова, цьогорічні ювіляри — так само, як і Шарль Ґуно, чий знаменитий “Фауст” і відкрив новий музичний цикл.

Вибравши цей концерт, організатори влучили в десятку. Не самий лише сюжет, а й переклади великої поеми знайомі нам чи не дослівно. До того ж у Києва з “Фаустом” є і своя власна історія: то саме оперна постановка початку минулого століття так вразила десятирічного гімназиста Михайла Булгакова, що змусила його на все життя стати інтерпретатором знаменитого сюжету.
Для концертної версії автори ідеї — диригент Микола Дядюра із симфонічним оркестром Національної філармонії та режисер-постановник Ірина Нестеренко — відібрали лише хітові вокальні номери. Протягом двох годин прозвучали каватина Фауста, арія Маргарити, серенада та куплети Мефістофеля і насамкінець — ефектні танці із заключної сцени опери з хором (до постановки долучився камерний хор “Кредо”, котрим керує Богдан Пліш) та органом (партію на цьому інструменті виконав Валерій Михалюк).
Серед слухачів найбільш виграли цього вечора ті, хто зайняв місця на балконі або за колонами, — там, де найзручніше заплющити очі й уявити замість рядів чорних фраків на сцені ляйпцізьку кнайпу або прогулянку біля будинку Маргарити. Самі ж вокалісти, насамперед київські Фауст (Дмитро Кузьмін) та Маргарита (Ольга Микитенко), на жаль, ані кнайпи, ані садочку не намалювали в уяві, тож рівнем власної акторської майстерності на сцені відверто не переймалися. Хоча обоє співали таки добре, у дусі та стилі своїх героїв. Один лише Мефістофель (Тарас Штонда) не дозволяв публіці розслаблятися і змушував дивитися на себе навіть тих, хто причаївся за колонами. Тричі з’являючись на сцені, він привертав увагу не тільки своїм густим, як патока, басом, а й виразною мімікою, влучним жестом, тою чи тою театрально позою. Отож перевершив і Фауста, і Маргариту — Тарасові Штонді аплодували найголосніше. Насамперед діти, серед яких років за двадцять, може, знайдеться хтось, хто побудує у Києві новий оперний театр.
Олеся НАЙДЮК спеціально для “Хрещатика”

Сегодня, “счелкая” каналы, случайно наткнулась на интервью с дирижером Н. Дядюрой. Беседу вела музыковед Юлия Симеонова (которая не так давно была одной из ведущих “мирно упокоившегося” “Киева классического”) на канале КДРТРК. Говорили, опять же, о проблеме с концертными залами, о публике, об отсутствии менеджмента и рекламы в сфере академической музики Украины, о больших трудностях пригласить всемирно известных звезд в страну (финансы, отсутствие условий) и т.д. Ну ничего, занимательно получилось, показывали также отрывки из концертов...
Товарищи, надо раскручивать подобные музыкальные телевизионные проекты!

Раскрутить не могу, могу только подкрутить или перекрутить

це нова програма якась чи як?

Не знаю, на яку саме передачу я натрапила, бо не мала програми. Але думаю, це щось типу “Музичних діалогів”, які я вже бачила на цьому каналі з ведучою Яною Іваницькою, теж музикознавцем. Виходило, до речі, теж непогано.

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1094/164/39154/

Микола Дядюра: Представляти Україну світові треба через класичну культуру або Особливості ненаціонального вшанування українського диригента





«Українські слухачі — не французькі. Не японські й поготів», — такий висновок спадає на думку, щойно дізнаєшся про черговий успіх за кордоном музикантів Національної філармонії України. Про це та про найближчі гастролі — розмова з Миколою Дядюрою.


Що було: Японія

— Миколо Володимировичу, говорять, що «мелодія в музиці — це і є пафос». Класична музика — той унікальний виняток, коли може йтися про пафос, але не мелодії при цьому завдячувати?

— Кожен музичний жанр має свої закони розвитку. Наприклад, пісня. Її закони найпримітивніші (в даному контексті — не страшне слово): є заспів і приспів, які варіюються. Джаз — це передусім імпровізація, він спирається на закони, складніші за закони пісні. Але є канони, складніші за джазові. Так, класична музика розвивається, базуючись на комплікації законів практично всіх музичних жанрів, вимоги до розвитку мелодії в цій царині настільки різноманітні й досконалі, що і є маківкою прогресу музичного мистецтва.

— Весною 2007–го ви вперше за роки незалежності представляли українське симфонічне мистецтво в Японії, через двадцять років після перемоги в Міжнародному конкурсі диригентів, який 1987–го відбувався у цій країні, ви повернулися на японську сцену зі своїм оркестром...

— Так, і відчуття того моменту забути неможливо. Запрошення з Японії — свідчення того, що оркестр має авторитет і гідний уваги найсерйознішої (в сенсі ставлення до класичної музики) країни. Весною робота була нелегкою: упродовж трьох вечорів ми повинні були представити всі симфонії Чайковського. І, схоже, впоралися із завданням гідно, оскільки японська сторона, яка зазвичай запрошує виконавців заздалегідь (за три роки до концертів), протягом року винагородила нас другим запрошенням — на відкриття (в листопаді 2007–го) симфонічного сезону в Токіо.

Японські слухачі унікальні! Вони приходять на концерти з партитурами. Це та аудиторія, яка на рівні інтуїції відчуває, що класична музика пов’язана з духовністю.

І зали Японії фантастичні! Весною ми працювали в Sumida Thriphony Hall, що в самому центрі Токіо. А восени — і в Thriphony Hall, і в найкращому залі Японії — Suntory Hall; крім того, в листопаді виступили з концертами в японських містах Сапоро та Осака. Восени в Японії виконували твори Чайковського, Рахманінова, Дворжака.

— А чому не Восьму симфонію Малера? Чи в Японії не шанують цей твір так, як у Європі, де виконання Восьмої — подія, яку ставлять урівень із польотом у космос?

— Гадаю, гастролі одразу стількох виконавців, як на концерті 29 травня 2007–го в Національній опері, ще не під силу українським організаторам. Узагалі ж, якби одинадцять років тому (коли я розпочав роботу з оркестром філармонії) мені сказали, що я диригуватиму виконання Восьмої, я не повірив би... Цей твір — вершина симфонічного мистецтва. Містицизм Восьмої ми відчуваємо, але наскільки широка його смуга — відповісти не в змозі. Японці обожнюють Петра Ілліча Чайковського, передусім Шосту симфонію, її ми й виконували в Токіо: у ній немає такого виру надприродного, як у малерівській, але й вона духовно надихає слухачів. Цей твір оркестр виконує давно (як в Україні, так і за її межами), як і сюїту з «Лускунчика», а «Слов’янський марш» підготували спеціально для гастрольної поїздки.

— У Національній опері Восьму виконували 350 осіб, тоді як цей твір ще називають «Симфонією тисячі виконавців». Чи мрієте про грандіозніший, порівняно з весняним, концерт?

— Так. Сподіваюся, ця мрія здійсниться. Збільшувати кількість виконавців можна за рахунок хору, бо в партитурі не передбачено посилення оркестру та солістів, більше за представлене на травневому концерті. Чотири роки тому в Тулоні (Франція) ми виконували «Реквієм» Джузеппе Верді: лише виконавців хору було понад 600 осіб (після цієї цифри далі підрахунки не вели). За такої чисельності хористів виникла потреба залучення ще одного оркестру, і наш колектив об’єднали з оркестром Тулонської опери, а ваш покірний слуга мав честь диригувати той концерт. Утім вважаю, що намагатися зібрати максимально можливу кількість виконавців Восьмої не варто. Оркестр виконуватиме її на фестивалі класичної музики в Ля Шез Дьє (Франція) влітку 2008 року. Організатори цього знаного фестивалю запрошують наш оркестр так часто, як, мабуть, жоден з оркестрів світу.

— Працюючи головним диригентом Сеульського симфонічного й оркестру «Кванг Джу» (Південна Корея), чи мали ви можливість виконувати масштабні твори?

— Ні, не мав. За кордоном, незважаючи на неабиякі фінансові спроможності тамтешніх симфонічних оркестрів, прагматичні питання часто превалюють. Проте зі згаданими оркестрами я диригував виконання Дев’ятої симфонії Бетховена й також у найкращому залі країни.

— Які зали в Україні найкращі?

— У нас, на жаль, хороших залів немає. Навіть Колонний зал імені Миколи Лисенка за всіх його чеснот не є залом для виконання симфонічної музики — концертна зала філармонії повинна бути об’ємнішою (маю на увазі розміри приміщення, які забезпечують оптимальну акустику).

За 70 років радянська влада не збудувала жодної (!) зали для симфонічних концертів — зводили «кіноконцертні комплекси». Роки незалежності ситуацію не змінили.

Новий оперний театр у Харкові функціонує вже понад 30 років, споруди старого віддали філармонії. Втім зала колишнього театру досі занедбана. А вона феноменальна! Філармонія про таку може лише мріяти: є стиль, акустика. Якби її використовували за призначенням, це була б найкраща симфонічна зала в Україні й, імовірно, одна з найкращих у Європі! Нині концерти Харківської філармонії виконуються в приміщенні (на 200 місць), яке свого часу було рестораном оперного театру...
Що буде: Франція

— Якими несподіваними висновками «потішив» минулий сезон?

— Працюючи з таким численним складом артистів, як на концерті в Національній опері, я помітив: що більше виконавців, то менш тривалою має бути репетиція. Тоді, під час зведених репетицій, дивним чином досить швидко підкрадався момент загальної втомленості, причому одночасної для різних колективів: і дитячих (з нами працював Дитячий хор радіомовної компанії України), і професійних. Істотно допоміг мій диригентський досвід у Національній опері, де є нагода відшліфовувати вміння, об’єднувати чималий оркестр із не менш великим хором та солістами.

— Що відрізняє оперну діяльність від філармонічної?

— У сенсі диригентського ремесла відмінностей украй мало — значення має твір, який виконується. Опера — масивніший, порівняно з симфонічним концертом, організм; вона вимагає глибших знань, зокрема щодо вокалу, хорового виконання, театральної драматургії. Ставлення ж до музики і принципи диригування — однакові в обох випадках. Я — щасливий диригент, бо працюю з симфонічним оркестром у філармонії і водночас «зайнятий» у театрі.

— Які твори зворушують, власне, ваше серце?

— Є такий твір — «Органна симфонія» Каміля Сен–Санса, де орган небезпідставно отримав привілей фігурувати як оркестровий інструмент. Коли мене як диригента запрошують до співпраці, я обов’язково пропоную її виконання, вона — зразок досконалого поєднання звучання оркестру й органа.

— Що потрібно зробити, щоб ваш оркестр запрошували якомога частіше, передусім закордонні знавці симфонічного мистецтва?

— Мене досить часто запрошують, на жаль, справді переважно закордонні знавці та шанувальники симфонічного мистецтва. Французькі ж випередили всіх: найближчими днями в Парижі, в театрі «Шатле» відбудуться мої виступи з оркестром «Патулю» (концерти з цим колективом уже стали регулярними), виконуватимемо твори Стравінського, Дюка, Сен–Санса. У травні диригуватиму концерт, що проходитиме в Марселі, влітку — у Ля Шез Дьє. 17 січня як запрошений диригент Софійського філармонічного оркестру я відпрацював концерт у Болгарії. Власне, через щільний графік поїздок я й не викладаю.

Нині через мистецтво українці намагаються показати країну світові, при цьому, на жаль, обирають здебільшого фольклорну майстерність. Стратегічна помилка! Коли український театр представить «Турандот» у «Метрополітен–опера» не гірше, ніж театр «Ля Скала» або, власне, сам «Метрополітен–опера», — кращої презентації рівня української культури годі й шукати. Представляти Україну світові треба через класичну культуру. Біда в тім, що презентацією, як такою, ніхто не опікується.
Лілія БОНДАРЧУК


ДОСЬЄ «УМ»

Микола Дядюра

Закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського. 1986—1988 — художній керівник і головний диригент Омської філармонії (Росія). У 1987–му — лауреат премії і спеціального призу Японської асоціації диригентів (Міжнародний конкурс диригентів у Токіо). Стажувався в США (в С. Озави, Л. Бернстайна,
А. Превіна). 1989—1996 — головний диригент Сеульського симфонічного оркестру і симфонічного оркестру «Кванг Джу» (Південна Корея). З 1988–го — диригент Національної опери, з 1996–го — головний диригент Симфонічного оркестру Національної філармонії; водночас головний запрошений диригент Софійського філармонічного оркестру (Болгарія). Нагороджений орденом «За заслуги ІІІ–го ступеня» (2003), має відзнаку уряду Франції — «Кавалер Ордена мистецтв і літератури» (2005).

журнальна колонка Миколи Дядюри

http://profil-ua.com/index.phtml?action=view&art_id=797

Николай Дядюра. Искусство завтрашнего имиджа

Николай ДЯДЮРА, дирижер Национальной оперы Украины, специально для «Профиля»


Я берусь утверждать, что работая сегодня и завтра над украинской национальной идеей, нельзя замыкаться в узкой этничности. Что-что, а культура нашей Родины очень богата, особенно музыкальная. Какая-то благословенная земля! Неисчерпаемый источник прекрасных голосов. А хоровое искусство такое, что Украину прежде называли «одним большим хором». Украинские корни есть у Прокофьева, Горовица, Лифаря, даже у Чайковского. По этим именам мы видим, что к ним нельзя приклеить флаг какого-то определенного цвета, как нельзя приклеить наш флаг и к имени украинского музыкального гения Бориса Лятошинского. Классика на то и есть классика, что она интернациональна.

Другим важным условием благоприятного эстетически-эмоционального климата общества следует считать приоритет классического искусства, сейчас мы говорим о музыкальном. Мы, музыканты, создавая и исполняя классическую музыку, думаем не о себе, а о слушателе, потому что знаем закон, что он, наш слушатель, общаясь именно с классической музыкой, сам становится творческим на своем рабочем месте – и инженер, и врач, и студент, рабочий и крестьянин, и банкир. А для этого всегда должны быть профессионалы-музыканты, которые это искусство преподнесут.

Было время, когда в искусстве все рушилось. Артисты разбегались, некоторые даже ушли из профессии вообще. В одно время опустели концертные залы, театры. Но мне кажется, есть никем не изученные законы, по которым искусство развивается во всем мире. Если проследить некоторые исторические события и развитие искусства в этот момент, то мы увидим парадокс: во время исторических катаклизмов создавались наиболее яркие произведения искусства.

Сейчас какая-то часть кризиса миновала. Заполнились залы. Создается впечатление, что так называемая «новая элита» сочла это модным. Но тотальный фон попсы преследует везде. Даже приезд константинопольского патриарха отмечался рок-концертом на Крещатике. Мне это странно. Филармония расположена на Крещатике, и я ежедневно вижу, что там творится. Особенно в выходные. Площадные «пивные бумы» и «пивные фестивали». А ведь это не просто «поддержка отечественного товаропроизводителя». За этим уже стоят плохие последствия.

Если говорить о будущем, наша культура должна очищаться от фальши, которая в очень большом количестве присутствует в искусстве сейчас. Нынешняя псевдокультура носит только коммерческий характер, а содержания в этом нет никакого. Людям очень сложно разобраться, потому что эта фальшь культивируется, и люди, к сожалению, в ней вырастают и живут.

Искусство – это один из факторов, из которых складывается имидж государства в мире. И тут возникает вопрос – умеет ли государство правильно пользоваться своим искусством? Приведу пример, который я читал в книге директора итальянского оперного театра «Ла-Скала». После войны были некие переговоры между итальянцами и американцами. И итальянцы отправили театр «Ла-Скала» в очень большое турне по Америке. Это повлияло колоссальным образом, были подписаны все документы. Т.е. внешнюю политику сделали не столько дипломаты, сколько артисты. И если нам аплодируют на гастролях, разве не это – положительный имидж нашего государства, резонанс от оркестра из Украины? От этого можно получать очень большие дивиденды.

Но в целом картина оптимистическая. Недавно в Севастополе я принимал участие в музыкальном фестивале. Три дня на городской площади звучала только классическая музыка. Открытая сцена, людей огромное количество, не только отдыхающих, а и жителей Севастополя. Мне предстояло дирижировать «Второй концерт» Рахманинова. И вдруг полил дождь. Хотя небольшой навес предохранял оркестр, мы долго решали – начинать концерт или нет. Но собрались люди, и мы решили выступление не отменять. После концерта поворачиваюсь и вижу – сколько было зонтиков, столько и осталось. Это было удивительно – площадь, забитая людьми в такой ситуации. Значит, у этих людей выбор сделан. Мы живем сейчас свободнее и можем выбирать. Но выбор делать сложно. У тех людей на площади, я считаю, есть будущее.

В Европе, в которую мы так стремимся, все давно поняли, что классическое искусство так же необходимо, как хлеб в магазине. И на искусство тратятся так же, как на внешнюю и внутреннюю политику. Поскольку мы очень много говорим сейчас о будущем, о входе в Евросоюз, то я надеюсь, что это будет касаться и культурной политики, которая нужна государству, как флаг, как гимн.

http://www.day.kiev.ua/254883/

Українське «капричо»

Cимфонічний оркестр Національної філармонії з тріумфом розпочав великий концертний тур Швейцарією

Концерти пройдуть не тільки у Цюріху, а й у Берні та Монтре. Кожного вечора швейцарці знайомитимуться з українським оркестром, а вдень наші музики споглядатимуть краєвиди та історичні пам’ятки Швейцарії. Перший концерт український симфонічний оркестр вже відіграв. Твори Петра Чайковського звучали на найпрестижнішій сцені країни — цюріхському «Тон-Хале». «Публіка приймала наших музикантів дуже тепло, загалом зібралося близько двох тисяч глядачів — дуже багато молоді», повідомляє телеканал ICTV. Партію фортепіано виконував Олексій Володін — російський піаніст світового рівня, він добре знає цю сцену, але з українським оркестром грав уперше.

Гастролі киян стали можливими завдяки давній ідеї швейцарського некомерційного фонду. Його голова Едуард Зігенталєр просто закоханий в Україну. Каже, менталітет у нас схожий. Швейцарія теж має два виразні характери — сходу й заходу. За мовою розділена на три частини: німецьку, французьку та італійську. Інтерес до України великий, і лише музикою він не обмежиться.

— Основний наш намір — зробити Україну ближчою для швейцарців, — підкреслив Едуард Зігенталєр. Наш фонд цікавиться не лише культурою, ми також багато робимо для талановитих людей в Україні, зокрема, й наукою. Я знаю Україну вже 25 років, у вас є дуже багато хороших технічних фахівців, науковців, яким ми можемо допомогти у розвитку і бізнесі.

Нині Україну і Швейцарію зблизили твори Петра Чайковського. У виконанні оркестру «Італійське капричо» — інтригує, «Перший концерт для фортепіано з оркестром» — возвеличує момент, а патетичні акорди Шостої симфонії приводять емоції публіки на вершину. За словами диригента Миколи Дядюри, програма-мінімум їхнього колективу — показати той високий рівень, якого оркестр уже досяг, а програма-максимум — залишити у слухачів гарні враження, щоб мати перспективу на подальші гастролі Швейцарією. Треба зазначити, що блискучий виступ українського колективу не словом, а ділом будує культурні міжнародні мости між нашими країнами, піднімаючи позитивний імідж України у світі.

ДОВІДКА «Дня»

Симфонічний оркестр Національної філармонії України був створений у вересні 1995 року як базовий колектив Колонного залу імені М.В.Лисенка Національної філармонії України — головного концертного залу столиці, який налічує понад сторічну традицію, має унікальну архітектуру й акустику і є одним із престижних у Європі. Першим диригентом колективу став Леонід Тихонов. У 1996 р. оркестр очолив Микола Дядюра. Одночасно майже повністю був оновлений склад артистів оркестру із числа кращих випускників музичних ВНЗ України. Поряд із досвідченими музикантами прийшла працювати творча молодь. Перші кроки оркестру були підтримані видатними музикантами, серед яких: Роман Кофман, Кшиштоф Пендерецький, Мікіс Теодоракіс, Володимир Крайнєв. У 1999 р. молодий колектив перший в Україні одержав грант уряду Японії на комплектацію музичними інструментами фірми «Ямаха». Нині у творчому доробку оркестру більше 500 концертів, біля 300 нових програм, різних за жанрами, стилями і епохами. Київських музикантів називають одним із кращих колективів не тільки нашої країни, а й Східної Європи.
№182, п'ятниця, 10 жовтня 2008

Для інфо, в концертах в Берні та Монтре приймав участь український піаніст Дмитро Суховієнко! http://www.esperia-foundation.org/index.php?id=65

Гастроли были просто СУПЕР!

http://www.zn.ua/3000/3680/66434/

Дирижер Николай Дядюра: «Именитые солисты приезжают в Киев не за деньгами, так как получают здесь раз в десять меньше!»

Автор: Юлия БЕНТЯ

Близится к завершению очередной сезон в Национальной филармонии Украины. Сезон, который был отмечен и рядом интересных событий, и целой россыпью ярчайших имен. Уже есть «заготовки» на будущее – на сезон новый.

гремит сильно ваш Дядюра, бедныя солисты шо з ним спивают...
через такой оркестр простро не прорваться(((