Ёлка писал(а):Гарне відкриття.....
Але Луньов "смурний".. Складно навіть досвідченим сприймати було...

Я новичок, зашла, именно чтобы прочитать, что же народ думает про Лунева. Я слушала в пятницу его симфонию, была одной из трех, кто аплодировал стоя. Гениальный композитор. Я не музыкант, строитель, даже, если быть до конца откровенной, вообще - сантехник. Но музыку люблю, слушаю. В принципе - я идеальный слушатель, именно для таких, как я и пишется музыка. Было потрясающе интересно,что же будет дальше, как будут развиваться события, чем все закончится. Оправдались самые заветные надежды. А как я зауважала Сиренко! Какой молодец, как музыканты выкладывались, ведь, согласитесь, это не так часто бывает. То, что могут - это, слава Богу, факт. Но как не всегда хотят!
Совсем недавно была выставка картин в Лаврском, Александра Клименко. Эти два события очень близки по масштабу, по силе таланта, современности.

Щось окрім мене про Луньова ніхто нічьо не сказав. Дуже жаль, бо в усних обговорюваннях було дуже багато суперечок щодо цієї прем'єри. Від самих "ге" до неймовірного захвату.
Якщо такий спектр вражень - то твір дійсно геніальний.

Интересно было бы услышать отзывы слушателей о польском проекте 12 апреля в филармонии с Реваковичем.
И ощущения от музыки, и от исполнения

да,да,очень интересно-что-то в этом году градус обсуждений культурных событий сильно упал-какая-то апатия,никаких впечатлений,споров...

Добавлено спустя 1 минуту 31 секунду:

Re: Святослав Лунев

цукен писал(а):

Ёлка писал(а):Гарне відкриття.....
Але Луньов "смурний".. Складно навіть досвідченим сприймати було...

Я новичок, зашла, именно чтобы прочитать, что же народ думает про Лунева. Я слушала в пятницу его симфонию, была одной из трех, кто аплодировал стоя. Гениальный композитор. Я не музыкант, строитель, даже, если быть до конца откровенной, вообще - сантехник. Но музыку люблю, слушаю. В принципе - я идеальный слушатель, именно для таких, как я и пишется музыка. Было потрясающе интересно,что же будет дальше, как будут развиваться события, чем все закончится. Оправдались самые заветные надежды. А как я зауважала Сиренко! Какой молодец, как музыканты выкладывались, ведь, согласитесь, это не так часто бывает. То, что могут - это, слава Богу, факт. Но как не всегда хотят!
Совсем недавно была выставка картин в Лаврском, Александра Клименко. Эти два события очень близки по масштабу, по силе таланта, современности.

пишите еще свои впечатления от концертов,такие люди,как Вы,очень нужны нам,композиторам

ВІДРЕАГУЙТЕ, ХТО МОЖЕ

Шановні панове журналісти!

XVIII Фестиваль КО НСКУ „МУЗИЧНІ ПРЕМ’ЄРИ СЕЗОНУ”, що ним опікується Міністерство культури та туризму України, став прикладом того, як означене Міністерство обманює підлеглі йому інституції. Склалася ситуація, в якій фестиваль опинився під загрозою. Це є серйозною суспільною проблемою.

Як ви знаєте, усі концерти цього важливого для української культури, потужного фестивалю проходять за умов безкоштовного відвідання публікою, якої на більш ніж 20 фестивальних заходів збирається загалом близько 10 тисяч осіб.
Аби концертні зали, зокрема філармонійний Колонний зал ім. Лисенка, у фестивальні дні не втрачали прибутків, які могли б заробити, проводячи комерційні заходи, Міністерство культури та туризму України зобов’язалося внести кошти на рахунок Національної філармонії України. У день урочистого відкриття фестивалю, 11 квітня, представники міністерства підкреслили важливість проведення фестивалю й завірили усіх присутніх, громаду, разом з організаторами фестивалю та представниками керівництва філармонії, що фінансування фестивальних заходів є підписаним та оплата має ось-ось відбутися.
Але зараз адміністрація філармонії бойкотує проведення концертів. Перед початком вечірніх симфонічних концертів 13 та 14 квітня директор філармонії пан Дмитро Остапенко особисто загрожував скасувати концерти і категорично забороняв слухачам заходити до залу.
Керівництво філармонії ще й досі не отримало грошей на рахунок і звинувачує у цьому музичну дирекцію фестивалю. У цей самий час Міністерство культури і туризму України удає вигляду, що зауваження та обурення як Спілки композиторів України, так і керівництва Національної філармонії України, мають залишитися всередині музикантського середовища. Ситуація нагадує абсурдну: міністерство для очолюваного ним заходу орендує свою ж філармонію, тобто має перелічити гроші саме до себе. До того ж фестивальним оргкомітетом та Міністерством культури та туризму України головує одна й та сама особа.
Сьогодні XVIII Фестиваль КО НСКУ „МУЗИЧНІ ПРЕМ’ЄРИ СЕЗОНУ” сягнув середини. Вже пролунало 10 концертів, які не просто підтвердили силу та індивідуальний голос української композиторської школи. За відгуками фахівців, саме на цих концертах пролунали твори, що заперечують удавану атавістичність цілих музичних жанрів, таких як симфонія та хорова кантата. Щойно пройшла мультимедійна театральна вистава з оригінальною багатостилістичною, філософською за обсягом партитурою у живому виконанні. Щойно завершено і науково-практичну конференцію, протягом якої саме обговорювалися взаємини професійних композиторів та суспільства, у тому числі й гострі питання щодо стосунків з виконавчою владою.
Велич та значення української композиторської школи у світі – не вигадка. Її підтверджує слава наших композиторів і виконавців у світі. Протягом чотирьох днів фестивалю слухачі й гості, що приїхали почути справді нові та переконливі музичні висловлювання, уже мали змогу порівняти твори українських авторів з творами таких визнаних майстрів, як Франгіз Алізаде (голова Спілки композиторів Азербайджану, володар титулу „Артист світу” 2007, присвоєного ЮНЕСКО за видатний внесок у світове мистецтво та діяльність в ім’я розвитку діалогу між культурами) та Єжи Корнович (голова Спілки композиторів Польщі та голова найавторитетнішого й найстарішого у східній Європі фестивалю новоїЇ музики „Варшавська осінь”). Обидва видатних композитора світу, за їхніми словами, пишаються тим, що їхня музика звучить разом з музикою представників української композиторської школи – одного з флагманів професійної музики у світі.
Дивно чути правду про те, що Фестиваль „МУЗИЧНІ ПРЕМ’ЄРИ СЕЗОНУ” живе в борг, що Міністерство культури і туризму України, вписане першим рядком серед організаторів фестивалю, замість створення максимально сприятливих умов для існування цього шляхетного культурного проекту поводиться так, що фестиваль опинився під загрозою припинення – адже попереду ще 10 значущих концертів фестивалю, і 6 з них мають пройти у Національній філармонії України.
Саме сьогодні, у день пам’яті славетних українських композиторів – класика й засновника української композиторської школи Бориса Лятошинського та видатного українського лірика Олега Киви, який у грудні минулого року пішов із життя, – саме сьогодні може виявитися й днем надзвичайного сорому як перед українською громадою, яка цілком заслуговує на цей фестиваль і яку знов не пустять до філармонійного залу, так і перед світовою культурною спільнотою, для якої є нонсенсом, що головний організатор фестивалю, Міністерство культури й туризму, нехтує фестивалем – однією з найважливіших культурних подій року.

Запрошуємо вас на прес-брифінг сьогодні, 15 квітня, о 18:30,
до Національної філармонії України (Володимирський узвіз, 2),
де зроблять заяви представники музичної дирекції
XVIII Фестивалю КО НСКУ
„МУЗИЧНІ ПРЕМ’ЄРИ СЕЗОНУ”.

З повагою,
Організаційний комітет

за останньою інформацію Вовкун підписав сьогодні папір про фінансування фестивалю - Леся Дичко його зупинила буквально перед відльотом в Ізраїль. тому і з філармонією ніби-то все налагодилося

Додано через 1 годину 16 хвилин 7 секунд:

http://www.kommersant.ua/doc.html?DocID ... ueId=46902

Зонг в руку
// В театре "Сузирья" исполнили "Брехта, которого не знают"
концерт / музыка

В понедельник на сцене театра "Сузирья" в рамках XVIII международного фестиваля "Музыкальные премьеры сезона" состоялась премьера концертной сюиты в стиле арт-хаус "Брехт, которого не знают". В современные перепевы зонгов Бертольда Брехта вслушивалась ЮЛИЯ Ъ-БЕНТЯ.

"Брехт, которого не знают" в данном случае не совсем Брехт, а некие остатки мифа о немецком драматурге, поэте и писателе, которые проникли на украинскую сцену благодаря московскому Театру на Таганке. Для спектакля "Турандот, или Конгресс обелителей" по пьесе Бертольда Брехта, премьера которого состоялась в 1979 году в Театре на Таганке, поэты Борис Слуцкий и Андрей Вознесенский вместе с композитором Альфредом Шнитке сочинили два десятка зонгов. Это были не переводы с немецкого, а то, что в литературе принято называть свободным перепевом,– стилизации на грани пародии. Композитор написал их в виде клавира, планировал оркестровать, но руки так и не дошли.
Композитор Марина Денисенко не только оркестровала зонги, но и дополнила их пятью "песнями любви" – интерлюдиями собственного авторства, дающими передохнуть от ежового гротеска и вязкого декаданса. Практически всю сцену занимал ансамбль "Независимая камерная музыкальная формация" под управлением Сергея Голубничего, ярко заявившего о себе в амплуа оперного дирижера на недавней премьере "Джанни Скикки" Джакомо Пуччини в Оперной студии, а на экран проецировались черно-белые кадры из киноклассики ХХ века, перемежающиеся с современными. Главные роли исполняли Лариса Парис и Юрий Яценко.
Актер и режиссер Лариса Парис исповедует крайне нетипичную для украинского театра философию – по ее мнению, возможности человеческого голоса безграничны. В прошлом году на этой же сцене она поставила и сыграла в паре с супругом Юрием Яценко "Неистовую нежность Медеи", придав спектаклю особый колорит с помощью специфической манеры декламации, напоминающей модерн начала ХХ века, и музыкальной классики ХХI века.
Спектакль стал продолжением этого оригинального эксперимента госпожи Парис: ее пародийно-стилизованное под декаданс исполнение зонгов легко "раскодировала" музыка Шнитке, в которой прототипы вроде "Лунной сонаты" Бетховена, цыганского романса, средневековой устрашающей секвенции Dies irae лежали просто на поверхности.
В постановке оказалось два лейтмотива. Первый – полная вульгаризация, прошедшая красной нитью через весь ХХ век: от "публицистических" рассуждений из радиоточки о "сверхчеловеке", нарочитого упрощенчества в музыке Шнитке до видеокадров со статьей о современном фашизме в России политолога Александра Мотыля из киевской газеты "Критика". Второй – это лейтмотив шага, передвижения, который нередко дублировали тексты Слуцкого–Вознесенского. Иллюстрация топтания истории на месте, от которой дрожь идет по коже.
Итог спектаклю подвел отрывок из книги Бертольда Брехта "Разговоры беженцев". В нем говорится о сущности индустриального прогресса, направленного на облегчение жизни простого человека, благодаря чему люди становятся мельче, глупее, сентиментальнее – и при этом счастливее.

Твори Є. Станковича, В. Сильвестрова, З. Алмаші, І
. Щербакова, О. Киви, О. Левковича, В. Сильвестрова
Національний ансамбль солістів України “Київська камерата”
Художній керівник та головний диригент – Валерій Матюхін
Національна філармонія України
Колонний зал ім. М.В. Лисенка

найбільше позитивне враження від концерту-що твір Олега Ківи виявився таки найкращим в концерті!...я ще раз переконався в тому,що 3-тя камерна кантата-твір геніальний без всякого сумніву!
відчуваю велику радість від того,що українська музична культура спромоглася на таке досягнення

взагалі увесь концерт був дуже позитивним. фестиваль мені теж цього року дуже і дуже подобається. докладніше поки що немає сил писати. нехай полежить. трохи подумаю і пізніше відпишуся по пунктах:)

Додано через 2 хвилини 54 секунди:

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3285/a ... 90299.html

Повернення відчуженого
На “Музичних прем’єрах сезону” проспівали Бертольта Брехта

14 квітня на сцені театральної майстерні "Сузір’я" у рамках фестивалю "Музичні прем’єри сезону" представили концертну сюїту "Брехт, якого не знають". Інтелектуальними загадками у дусі німецького класика на один вечір перейнялися актори Лариса Паріс та Юрій Яценко за допомогою музики Альфреда Шнітке та Марини Денисенко.

Якби про Бертольта Брехта українській публіці було відомо майже все, назва цього проекту звучала б як провокація. Позаяк же українські театри, у репертуарі яких можна знайти п’єси німецького драматурга (як правило, найвідоміші “Матінку Кураж”, “Трикопійчану оперу” та “Кавказьке крейдяне коло”), можна порахувати на пальцях однієї руки, а знайти його праці на полицях столичних книгарень узагалі поки нереально, “Брехт, якого не знають” читається буквально й без виклику. Хіба що з відчуттям гіркої іронії, мовляв, а якого — знають?..

Утім, приводів згадати Брехта кілька. Цього року, як відомо, виповнилося 110 років від дня народження класика. Зонґи (пісні), написані Альфредом Шнітке до останньої п’єси Брехта “Турандот, або Конгрес обілителів”, що її Юрій Любимов поставив 1979 року у Театрі на Таганці, від того часу фактично ніде не виконували. У 1988-му Юрій Яценко склав із них концертну програму, яка звучала у супроводі фортепіано. І саме відтоді він виношував ідею виконати зонґи ще принаймні раз — із справжнім оркестром. Задум вдалося втілити лише тепер, до того ж не у Москві, а в Києві. Допомогти акторові взялися режисер Лариса Паріс, композиторка Марина Денисенко, котра аранжувала клавір зонґів Шнітке (в оригіналі вони написані для фортепіано та голосу, з вкрапленнями партій гітари та акордеону), та музиканти камерного оркестру під керівництвом Сергія Голубничого.

Звісно, це не класичні брехтівські зонґи, а радше майстерна стилізація. Замість Курта Вайля (постійний співавтор Брехта, композитор) — Альфред Шнітке, замість віршованих текстів самого драматурга — поезії Андрія Вознесенського та Бориса Слуцького. Замість брехтівського соціального протесту, породженого реальністю 1920—1930 років,— відчутний присмак андеґраундної культури кінця 1970-х. Саме так сьогодні сприймаються такі тексти, як, наприклад, “Про всех без вины виноватых”, “Про отрубленные головы” або пародія на соціалістичні марші “О! Ситцевые мундиры!”.

Шнітківські мелодії на ці іронічно-патетичні тексти написано переважно у дусі “блатних”, “дворових” пісень. Ще один рівень “відчуження” вже з боку сьогоднішньої естетики забезпечило аранжування Марини Денисенко. Оригінальна оркестровка, що виграє переважно за рахунок дерев’яних духових та ударних, навіть поза контекстом реальної вистави не дає шнітківським зонґам перейти у статус музичного антикваріату.

Слово самого Брехта на вечорі теж прозвучало. На додаток до зонґів актори виконали його поезії з циклу “Вірші любові” та фрагменти прози “Розмови втікачів”. У ролі музичного супроводу-відчуження задіяли кіноекран: ідеальним тлом для брехтівських текстів, на думку Лариси Паріс, є уривки з фільмів Віма Вендерса та Фріца Ланґа, обличчя оркестрантів Сергія Голубничого, усміхнена композиторка Марина Денисенко і, звісно ж, сам Голубничий, котрий диригує на тлі боксерського рингу. Вийшло цілком по-брехтівськи.
Олеся НАЙДЮК “Хрещатик”. Фото Володимира СТРУМКОВСЬКОГО

Додано через 44 хвилини 2 секунди:

http://www.day.kiev.ua/200202/

Квітневі прем’єри

У Києві проходить XVIII Міжнародний музичний фестиваль

Ольга САВИЦЬКА, спеціально для «Дня»

«Музичні прем’єри сезону» розбудили столицю, забравши спокій у пристрасних меломанів і навіть урівноважених аматорів. Із перших днів стало очевидно: сучасна академічна музика в Україні існує, має одержимих творців, натхненних виконавців і вдячних слухачів. А значить, має майбутнє.

ПОЧАТОК

На урочистому відкритті в Національній філармонії першими прозвучали сонячні «Паралелі» Ганни Гаврилець, що було музичним подарунком композитору в день її ювілею, — у виконанні Національного симфонічного оркестру під управлінням Володимира Сиренка. Концерт Бенджаміна Бріттена для скрипки з оркестром зіграв Дмитро Ткаченко, блискуче інтерпретуючи аскетично-пристрасну гармонію англійського композитора. І, певно, багатьох у залі заінтригувала несподіваною звуковою палітрою симфонія Святослава Лунєва «Panta Rei». А ще на вечорі прозвучала казкова п’єса «Посвячення», яку привезла гостя з Азербайджану, відома в усьому світі композитор й піаністка Франгіз Алізаде. Свій твір вона написала на прохання Мстислава Ростроповича 2004 року до відкриття Бакинської філармонії.

Франгіз Алізаде була першою виконавицею в Азербайджані й на території колишнього СРСР творів Веберна, Берга, Шенберга, Мессіана, Джона Кейджа, що склалися у вражаючий цикл «Фортепіанна музика ХХ століття». Вона постійно працювала над власними творами — сьогодні вони звучать на престижних фестивалях Європи й Америки. 2003 року Алізаде була нагороджена дипломом і медаллю Кембріджського біографічного центру і включена до списку «Видатних інтелектуалів XXI століття». А до Києва композитор прибула з Парижа, де генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура нагородив її почесним званням «Артист світу» за видатний внесок у світове мистецтво. Франгіз Алізаде — голова Спілки композиторів Азербайджану.

Після концерту Франгіз сказала, що вона з великим зацікавленням стежить за творчістю сучасних українських авторів, оскільки вважає українську композиторську школу однією з найсильніших.

— Пам’ятаю величезне враження від музики раннього Валентина Сильвестрова — ми слухали її на засіданнях наукового студентського товариства. Дуже любили Івана Карабиця, який був душею багатьох музичних подій, запрошували його до Азербайджану, грали його музику. До речі, коли я вчилася на третьому курсі консерваторії, написала додекафонну сонату пам’яті Альбана Берга. Ця студентська робота дуже зацікавила Карабиц, і він привів мене додому до Валентина Сильвестрова, щоб нас познайомити... Були часи, коли ми часто приїжджали до Києва. Зараз багато що змінилося, і я була рада отримати запрошення на цей фестиваль. Проведення такого грандіозного форуму — великий патріотичний подвиг, який з року в рік здійснює його музичний директор Ігор Щербаков, чудовий композитор і людина, фанатично віддана музиці.

СПІВЗВУЧЧЯ МЕТАФОР

На камерному концерті «Між словом і музикою» слабих творів не було. 2007 року Польський інститут у Києві запропонував молодим композиторам України написати твори на тексти польських поетів. Саме ці роботи Богдани Фроляк, Олександра Шимка, Богдана Сегіна, Михайла Шведа, народжені між словом і звуком, були виконані «Київською камератою», диригент — Роман Ревакович (Польща), партії сопрано — Агата Зубель (Польща) та Світлана Глеба (Україна). І продемонстрували колосальний творчий ріст наших молодих авторів. А композитор Єжи Корнович, голова Спілки композиторів Польщі, привіз для прем’єрного виконання в Україні своє «Сузір’я IV», що пульсує енергією і талантом...

У фестивалі «Музичні прем’єри сезону» беруть участь 15 хорових колективів, і слухати їх виступи можна майже щодня. Запам’ятався виступ у Володимирському соборі дитячого зразкового хору «Сяйво» з Ніжина (диригент Сергій Голуб) — тепла гармонія Бортнянського, Вериковського, Леонтовича, Стеценка, юні голоси, тихе сяйво розписів храму...

Нові хорові твори Валентина Сильвестрова прозвучали у Храмі Святого Василя Великого. Виходили до вівтаря, змінюючи одне одного, жіночий хор «Павана» Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (диригент — Людмила Байда), Державна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького (диригент — Юрій Курач), хор Київського національного університету культури і мистецтв (диригент — Наталя Кречко), Камерний хор «Київ» (художній керівник і головний диригент — Микола Гобдіч). Кожний колектив зумів донести до слухачів через тексти псалмів і молитов глибинне значення хорового співу — співдружність. І таємний вогонь, прихований у музиці нашого великого сучасника.

Ще одна значна подія фестивалю — Дитяча кантата «Барвінок» Лесі Дичко на слова Степана Жупаніна для дитячих хорів, симфонічного оркестру й ударних (версія для фортепіано, органу й ударних). Композитор створила цей твір 1978 року, а прем’єра відбулася за 30 років після написання.

Рідкісне для філармонії дійство, що включає танцювальні номери і світлові ефекти, відбувалося в залі філармонії. Мела завірюха і звучав реквієм по загиблому герою, діти в барвистих костюмах співали щедрівки, оживала природа, дзвенів лісовий струмочок, а весняна пастораль обіцяла сповнення надій. У фіналі на сцену вийшло понад двісті чоловік (для симфонічного оркестру місця б уже не знайшлося). Чотири дитячі хори виконали урочисту оду про високі почуття до рідної землі, виконали у щирій згоді — і тема виявилася потрібною і сучасною. Кантата «Барвінок» — це гімн життю і вдячності тим, кого вже немає на Землі. Радість розуміти природу: квітка, струмок, дерево і навіть завірюха. І радість розуміти людину.

Відзначимо величезний творчий внесок учасників, зокрема, колективiв «Веснівка» (художній керівник і диригент — Жанна Сосновська), «Дитяча опера» (художній керівник і головний диригент — Наталя Нехотяєва), «Ярославна» (художній керівник і диригент — Луїза Коваленко), «Дзвіночок» (художній керівник і диригент — Рубен Толмачев). Це органістка Галина Булибенко, режисер Володимир Лукашов, який вибудував усю композицію грандіозної вистави, і хормейстер і постановник Наталя Нехотяєва, про яку Леся Дичко сказала: «Диригент від Бога».

Фестиваль триває і з його програмою можна ознайомитися на сайті Культурного товариства vg.co.ua/.
№71, четвер, 17 квітня 2008

Додано через 5 хвилин 37 секунд:

http://24.ua/gazeta/show/id/39248.htm

Брехт для голоса и шума
16 апреля 00:05
Теги: встреча, Бертольт Брехт, Альфред Шнитке

Самый театральный композитор Альфред Шнитке и самый музыкальный драматург Бертольт Брехт встретились в киевском театре «Сузір’я». Эта встреча стала возможна благодаря актерской паре Юрко Луценко и Ларисы Парис.

Отношения неподготовленной публики и современной музыки очень хорошо выражает следующий анекдот. Невежда приходит на концерт. На сцене оркестр исполняет концептуальное произведение. Послушав некоторое время, он бочком подбирается к сцене и тихо говорит: «Что, ребята, не получается? Главное, не расстраивайтесь!».

На премьере концертной сюиты в стиле арт-хаус «Брехт, которого не знают» неподготовленной публики не было. Предчувствие этого события витало в киевском воздухе давно, а его предыстория имеет разветвленные культурные корни. Поэтому посмотреть на результат собралось столько народу, что на лице художественного руководителя «Сузір’я» Алексея Кужельного, собственноручно руководившего рассадкой, порой читался настоящий ужас.

Скромный листок концертной программки, плотно усеянный фамилиями, не вмещал десятой доли культурного контекста, из которого материализовался этот занимательный проект. Вкратце его история такова. В конце 1970-х режиссер Таганки Юрий Любимов предложил композитору Альфреду Шнитке написать музыку к спектаклю «Турандот, или Конгресс обелителей» по пьесе Бертольта Брехта. Тексты зонгов - традиционных для брехтовского театра песен-речитативов – написали для Любимова поэты Борис Слуцкий и Андрей Вознесенский. Шнитке сочинил полтора десятка композиций для фортепиано в нарочито незамысловатом стиле кабаре. Спектакль, впрочем, скоро закрыли. И вовсе не из-за злокозненности советских чиновников. Вмешалась вдова Брехта – театр получил ее официальный протест, и постановку пришлось свернуть.

Долгое время ноты и тексты – те, что исполнялись, и те, которые в спектакль не вошли – лежали в архивах. Их обнаружил Юрко Яценко - украинский актер и режиссер, в то время сотрудничавший с театром Анатолия Васильева «Школа драматического искусства». Именно там в 1988 году прозвучали таганковские зонги в его исполнении, почти после десятилетнего перерыва.

Киевская история «неизвестного Брехта» началась гораздо позже. За оркестровку мелодий Шнитке взялась композитор и музыковед Марина Денисенко. Она создала партитуру для 12 инструментов (среди них - флейта пикколо, английский рожок, контрафагот, контрабас, тромбон, труба, фортепиано, ударные). К стихам Слуцкого и Вознесенского добавили поэтические тексты Брехта на украинском и немецком языках. Исполнить все это поручили «Независимой камерной музыкальной формации» под руководством Сергея Голубничего. Режиссером проекта выступила Лариса Парис. Она же в очередь с Яценко исполняла вокальные партии.

Это был по-брехтовски трезвый и прямой взгляд на мир. Парис, слегка стилизованная под Марлен Дитрих, и Яценко, в своем неизменном мешковатом пальто, принципиально немузыкально выкрикивали, выталкивали из себя тексты, смысл которых не развеялся и не измельчился за три десятка лет. Их актерские голоса и нервная пластика странным образом контрастировали со строгим академизмом музыкантов. В этом было что-то от немецких апокалиптических кабаре 30-х годов минувшего века, что-то от ярмарочных певцов, голосящих за пару монет, и что-то от того века, который не лает и не бросается, а сразу берет за горло. Века-волкодава, свидетелями и участниками которого были и Брехт, и Любимов, и Шнитке. Да и мы все, в той или иной степени.

Справка «24»

Термин «зонг» в театральной практике ассоциируется прежде всего с творчеством Бертольда Брехта, который еще в 1930-е годы стал использовать в театре прием «остранения». Этот прием состоял в том, что актер, внезапно покинув образ, выходил на авансцену и в стихотворно-вокальной форме рассказывал все, что он на самом деле думает о своем персонаже.

Автор: Ольга Островерх, "24"

Додано через 34 хвилини 17 секунд:

http://www.kommersant.ua/doc.html?DocID ... ueId=46903

Последнее слово
// Киевские композиторы сплотились в память об Олеге Киве
фестиваль / музыка

Во вторник в рамках XVIII Международного фестиваля "Музыкальные премьеры сезона" состоялся концерт, посвященный одному из самых заметных украинских композиторов ХХ века – Олегу Киве. Музыкальные некрологи от его пяти друзей озвучил Национальный ансамбль солистов "Киевская камерата" под управлением Валерия Матюхина.

Последнее громкое появление Олега Кивы на публике случилось в январе прошлого года, когда композитор, давно признанный живым гением, на один вечер вернулся в киевскую музыкальную жизнь – отпраздновать на сцене Колонного зала имени Лысенко Национальной филармонии собственное 60-летие. Ушел он так же тихо и незаметно, как провел последние десять лет жизни: о его смерти 26 декабря 2007 года многие коллеги узнали только в первые дни нового года.
После окончания в 1971 году Киевской консерватории по классу Мирослава Скорика (с учителем они земляки – оба львовяне) Олег Кива успел попробовать себя в роли преподавателя (Уманское музучилище, музшкола в Киеве) и редактора (отдел пропаганды Союза композиторов, издательство "Музычна Украина"). Но к обеим профессиям он особой тяги не испытывал и с 1980 года официально числился "на творческой работе".
Помимо Мирослава Скорика в жизни Олега Кивы особую роль сыграли еще три человека: композитор Евгений Станкович, втянувший его в кино; пианист и дирижер, руководитель "Киевской камераты" Валерий Матюхин, первым исполнявший его фортепианные сочинения и продирижировавший практически все написанное для камерного ансамбля или оркестра; кинорежиссер Владимир Попков, с которым композитор проработал много лет и чья смерть надломила и без того слабое здоровье Кивы (операция по удалению опухоли мозга не дала позитивного результата).
Жанр камерной кантаты в украинской музыке впервые появился именно благодаря Олегу Киве – и все главное он сделал именно в нем. В 1982 году, сочинив проникновенную Третью камерную кантату на стихи Павла Тычины, он задал планку, прыгнуть выше которой было уже невозможно. Легче было просто не писать – или писать для кино, что он и делал.
После Третьей кантаты он писал только по просьбам друзей. В 1990 году для гастрольной поездки "Киевской камераты" был создан цикл "Украинская музыка XVI-XVII веков" – современный парафраз старинных мелодий. В 1996-м для выступления "Киевской камераты" под управлением Вирко Балея специально для Нины Матвиенко он сделал обработку украинской народной песни "Тихо Дунай воду несе", и, если не считать киноработ, она стала последним его произведением.
Не воспитав учеников, Олег Кива, как всякий значительный художник, имел нескольких последователей, самые яркие из которых – Ирина Кирилина и Александр Левкович. Но еще больше – коллег-друзей, искренне восхищавшихся его музыкой. Игорь Щербаков в Концерте для флейты и камерного оркестра цитировал Киву. Дочь Нины Матвиенко Антонина спела "Мамо, вечир догора" Евгения Станковича. Конечно, все пять "музыкальных некрологов" говорили на языке своих авторов. Но так тревожно-проникновенно, словно помня о высокой планке, оставленной в наследство Олегом Кивой.
ЮЛИЯ Ъ-БЕНТЯ

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3290/a ... 11878.html

Сховалися в тиші
У Києві фінішував фестиваль “Музичні прем’єри сезону”

Став історією XVIII Міжнародний фестиваль "Музичні прем'єри сезону". Досягнувши повноліття, один з найбільших в Україні марафонів нової музики освоїв жанр пародії, заліз в екзистенційні хащі й так і не навчився пунктуальності.

Чи не вперше за кілька останніх років, оглядаючись услід черговому фестивалю, хочеться говорити не про те, що він є як культурний факт і вже це, мовляв, добре (традиційний козир нашого національного оптимізму), а насамперед про те, чим він є.


Так званий фестивальний рух, заради якого, власне, й проводять такі заходи, цього року виявився не метафорою, затертою од частого вживання, а дев’ятиденною реальністю. Чи не найпомітнішим доказом того, що така реальність на київських “Музичних прем’єрах” справді існує, стала поява оригінальних жанрів, котрі не вкладаються у традиційну музичну номенклатуру й саме фестивальною атмосферою зазвичай і породжуються. Такі твори представляли передусім на театральних майданчиках. Зокрема помітно пожвавила програму прем’єра концертної сюїти “Брехт, якого не знають”, спільний задум акторського подружжя Лариси Паріс і Юрія Яценка та композиторки Марини Денисенко (детальніше див. “Хрещатик” від 16 квітня). Не менш цікавим виявися проект ще одного подружжя, цього разу композиторського. Людмила Юріна та Сергій Зажитько примудрилися об’єднати в рамках одного вечора театр, сучасний танець та відео-арт, створивши цілком пародійне дійство. Ось тільки об’єкти пародії у цій музичній родині обирають різні. У Сергія в “Пісні п’ять” із циклу “Пісні народів” для трьох сопрано, мандоліни та актора Зажитька вийшов іронічний реверанс у бік патетики масової свідомості, яка творить культ української столиці на кшталт зафіксованого в пісні “Як тебе не любити...”. “Existenza” Людмили Юріної — це також своєрідна пародія. Щоправда, об’єктом її висміювання є сучасна людина як жертва цивілізації та суєтного буття. Троє мовчазних акторів, котрі, на перший погляд, перебувають у хаотичному русі,— це образ людей-молекул, чиї траєкторії не суміжні, а паралельні. Спілкування та взаєморозуміння між ними в принципі неможливе. Чи не тому символічним атрибутом вистави виявилися звичайні навушники, за допомогою яких актори відгороджуються від навколишньої дійсності (чи, може, відчайдушно рятуються від власної самотності).


На межі “Між словом і звуком...” (назва концерту) опинилися й музиканти національного ансамблю солістів “Київська камерата”, котрим продиригував поляк Роман Ревакович. Вони взялися виконувати музику чотирьох українських композиторів на вірші польських поетів. Принаймні одному з четвірки — Михайлові Шведу — це вдалося. Імовірно, що просто пощастило з поетом: на компроміс між поезією та музикою в ліричній композиції “У цій тиші схований я — листок” для сопрано та камерного оркестру разом з українським композитором попрацював Кароль Войтила.


Певну естафету, навіть змагання нагадували концерти шести кращих українських оркестрів (трьох симфонічних та стількох же камерних). Серед них єдиним нестоличним був львівський камерний оркестр Leopolis, котрим продиригував швейцарець Симон Камартін. А втім, за своїм професійним рівнем музиканти, звісно, не поступалися киянам. Їм далися й моторика Anagrama словацького композитора Євгена Іршаї, і терпкий біль та ніжність у творі Вікторії Польової “Anthem” для струнного оркестру, фортепіано та дзвонів, і масштабність, стримана лірика аdagio з Десятої симфонії Ґустава Малера.


Симфонічний оркестр Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри та Київський камерний оркестр, котрим цього разу по черзі диригували Віталій Протасов та Мирослав Скорик, взяли участь у “Музичних прем’єрах сезону” вперше. Кожен до свого дебюту у фестивалі поставився серйозно та відповідально. Особливо оркестр філармонії, котрому випало закривати фестиваль. Виконання маестро Дядюрою П’ятої симфонії Валентина Сильвестрова стало своєрідною подією не лише тому, що в Києві цей твір востаннє звучав років десять тому. Чітке, акуратне прочитання змінних ритмів, обережне та динамічно рівне озвучення ажурних (особливо у струнних та арфи) сильвестровських мелодій можна без перебільшення зарахувати до найбільших досягнень цього оркестру за останній період.


Без сюрпризів також не обійшлося. Програма фестивалю кілька разів фактично змінювалася на ходу. Скажімо, запланований авторський концерт Валентина Сильвестрова несподівано відбувся під назвою “Вечори української музики. Спадщина і сучасність”. Тож на додаток до Четвертої та П’ятої симфоній Сильвестрова публіка насолоджувалася ще симфонічною баладою “Гражина” Бориса Лятошинського. Хоча все має свою логіку: Лятошинський був учителем Сильвестрова. Тільки про це згадали чомусь у такий дивний спосіб.
Олеся НАЙДЮК “Хрещатик”. Фото Володимира СТРУМКОВСЬКОГО

http://www.ut.net.ua/art/169/0/788/

Тези квітневого сезону
XVIII Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону» розставив акценти в сучасній українській музиці
Іван Лютий

Віктор Єрофєєв колись влучно зауважив: сідаючи за біографію, кожен письменник має одну мету – представити себе різдвяною зіркою, яка вінчає верхівку ялинки. Решта колег – лише іграшки, що висять нижче, зриваються з гілок, але не б’ються, а високо й нахабно стрибають по підлозі.

За всієї універсальності цього образу, котрий тягне причепити до представників відразу усіх творчих професій, – до академічних композиторів, особливо українських, він не пасує. Ні тобі ялинок, ні верхівок із зірочками. А життя якщо й нагадує стрибки, то зовсім не зухвалі. Публіка, яка кілька століть тому прикрашала своє дозвілля прослуховуванням опер чи симфоній, по-зрадницьки перекочувала до кінотеатрів. Канула в Лету й епоха могутніх меценатів – щедрих замовників, а часом і перших виконавців. Щоправда, багатьом із сучасних композиторів, як і Моцарту, призначено померти в безгрошів’ї. Але паралель ця не радує: навряд чи на згадку про кого-небудь із них ударять дзвони всіх соборів закордонної Праги, де шануватимуть і любитимуть їхнього «Дон Жуана».

Тому нечисленні київські фестивалі сучасного мистецтва – спадщина композиторських пленумів радянських часів, коли музика поряд з іншими досягненнями «народного господарства» з акуратною періодичністю виставлялася на загальний огляд – досі є унікальною можливістю для вітчизняних симфоністів, «оперників» і «камерників» бути почутими якщо не іншими, то хоча б самими собою. До честі дирекції «Музичних прем’єр сезону», треба зауважити, що на концертах цього фестивалю шансів не потонути в різнобої програм і порожнечі залів значно більше, ніж на інших імпрезах. При щільному кількісному стандарті цього року (22 концертні акції з виконанням майже 150 опусів доброї сотні композиторів), половина подій мала власну цілісну концепцією та цілком могла розраховувати на резонанс за межами музичних кіл. А міжнародна науково-практична конференція «Композитор і сучасне соціокультурне середовище», яка відбулась у рамках фестивалю, дійшла несподіваного висновку, що проблеми й біди у композиторів всіх країн однакові. Чим підвищила самооцінку навіть найбільш депресивних членів Національної спілки.

Нинішні «Прем’єри» спровокували появу сучасної музики в тих місцях, де її зазвичай ніхто не чекає. Наприклад, відзначився проект «Брехт, якого не знають» у театрі «Сузір’я» – зонги Альфреда Шнітке в інструментуванні Марини Денисенко та виконанні акторської пари Лариси Парис і Юрка Яценка. Композиторський тандем – Людмила Юріна та Сергій Зажитько – примусив тремтіти стіни Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса балетом Existenza та «Піснями народів світу» для сопранового тріо та бубнів.

Знаковим для фестивалю став меморіальний концерт, присвячений «батькові» української камерної кантати Олегу Киві. Якщо врахувати, що переважна більшість представлених творів була присвячена світлій пам’яті композитора та написана задовго до його смерті, залишається лише подивуватися наділеним пророчим даром авторам. Утім, у нас вчаться шанувати й живих класиків – це підтвердили масштабні авторські концерти Юрія Іщенка, Михайла Степаненка та Валентина Сильвестрова.